У нашій країні зріє прагнення до модернізації державного проекту – провал кампанії Порошенка, побудованої на простонародній версії національної ідеї, тому підтвердження.
На тлі очікуваного перезавантаження відносин між Києвом і Москвою все частіше виникають схвильовані запитання про перспективи церковної політики. Володимир Зеленський, нібито, самоусунувся від цієї проблеми. Але немає, на жаль, жодних надій, що те саме зробить його кремлівський візаві. У церковної карти має бути місце в новому політичному розкладі.
Ситуація інтригуюча: у Православній церкві України з’явилися перші успіхи на міжнародній арені. Елладська церква визнала, що наша країна ніколи не виходила з канонічного підпорядкування Вселенського патріарха, і він, отже, має повне право розпоряджатися її долею. Ніяких зізнань в ефірі, але з єпископами ПЦУ тепер співслужать не тільки ієрархи Вселенського патріархату, але також єпископи Елладської та Олександрійської церков. Процес визнання де-факто почався.
Все йде до того, що ПЦУ згодом буде визнана якщо не всіма, то багатьма. У РПЦ, ймовірно, вже зараз це розуміють. І тепер їм потрібно шукати модус операнді з урахуванням присутності ПЦУ на своїй «канонічній території». Питання вже зводиться не до того, буде ПЦУ чи ні, а хто буде в ролі гостя або, скоріше, заповідника на чужій території.
Так що давайте не скромничати: #миздобули.
Втім, рухаємося ми вздовж лінії власної історії не рівномірно, а ривками. І в даний момент знаходимося на відрізку можливого реваншу. У Моспатріархата в Україні непогане становище. Переходи до ПЦУ припинилися. Але, мабуть, з обох сторін підозрюють, що це затишшя – тимчасове. Тому Вадим Новинський, піклувальник про справи Моспатріархата в Україні, імітує божевільний принтер, завалюючи Раду церковними законопроектами, покликаними заблокувати можливість громадам переходити з «УПЦ МП» до ПЦУ, у всякому разі, разом з майном.
До законопроектів Новинського важко ставитися серйозно. Вадим Владиславович б’є по площах і робить все, щоб на тлі його яскравого, патентованого москвофільства будь-які компроміси Зе-команди з Москвою виглядали помірними.
Сам президент, як відомо, від церковної тематики ухиляється, нікого не підтримує і, якщо не брати до уваги непорозуміння з Вселенським патріархом, пальцем до церкви не торкається. «Не брати до уваги», звичайно, не виходить. Але для підозр щодо церковного реваншу Москви є й інші приводи. Зрештою, умиротворення Кремля без реверансу в сторону його церковного департаменту навряд чи можливе.
Власне, називати цей реванш суто церковним не виходить. Сам вибір на користь Зеленського і його команди – це свого роду реванш. Але не проросійський і не прокремлівський, як люблять попліткувати в інтернеті. Це реванш СРСР. І в цьому контексті «УПЦ МП» виявилася в непоганому становищі: для Зе-України РПЦвУ – це пострадянська церковна структура, яка набагато органічніша, ніж «національна» ПЦУ.
Однією з проблем ПЦУ стало саме те, що її позиціонують саме як помісну православну церкву. На цій посаді вона, як правило, протиставляється московській церкві – як національне імперському. Ідея про те, що протиставлення можна було побудувати по осі модерний проект версус радянська структура, бродить переважно в умах і колах біляцерковних інтелектуалів і майже не проникає в маси. В результаті протиставлення українського та російського православ’я, київської і московської церков – це вибір або між двома видами ґрунтівництва, або між українським ґрунтівництвом і імперською універсальністю. Багато російсько-православних роблять вибір на користь імперського не тому, що «російське», а тому що це доступний для їх розуміння ерзац християнського універсалізму.
Нова влада заявляє про намір повернути єдність країні і вже частково виконала обіцянку самим фактом свого обрання – так само як «УПЦ МП» є присутньою у всіх регіонах України», усі регіони України в єдиному пориві проголосували за Зеленського. Україну об’єднує телевізор, і з цим не посперечаєшся. Але що об’єднує всі регіони України напевно – це пострадянська приналежність.
«УПЦ МП» також не втомлюється висувати себе на роль об’єднувача країни. Їй, звичайно, не змагатися з телевізором і «Кварталом 95», але у неї теж є парочка сильних сторін. По-перше, зв’язки. Не тільки всередині країни, але й за її межами. Причому не де-небудь, а з країною, з якою Україна вже як би не воює, а домовляється. Піклування РПЦ і «УПЦ МП», підкреслення їх ролі в справі обміну полоненими (навіть якщо в реальності ця роль була мінімальною) – характерний момент. По-друге, «УПЦ МП»об’єднує, звичайно, не країну, але дуже специфічний її сегмент – людей, які, свідомо чи ні, не поспішають розривати свої відносини з радянським минулим, живуть уявленнями, смаками та ідеалами, сформованими в СРСР.
З цієї лінії проходить поділ між ПЦУ і «УПЦ МП» – по межі СРСР (не географічне, само собою). ПЦУ багатьма прихильниками розглядалася і розглядається саме в контексті можливості вийти геть з структур made in USSR. У цьому її сила і перспективність. У цьому її слабкість на даному етапі, тому що бажаючих виходити з СРСР в Україні виявилося не так багато, як хотілося б. Хоча навіть 75 проти 25 – не так уже й погано.
На даному етапі сила «УПЦ МП» в тому, що її пропозиція на духовно-ідеологічному ринку збігається з пропозицією чинної влади: «об’єднувати за будь-яку ціну», цуратися «націоналізму» (що б цей не означало в кожному конкретному випадку) і при цьому напоказ дистанціюватися від Москви, розуміючи, що велика частина і електорату, і віруючих не так вже й закохані в Путіна. Їм зовсім не потрібно в Росію. Як і в Україну, втім. Їх цілком влаштовує заповідник СРСР.
Для більшості українців – незалежно від конфесії та ідеологічних уподобань – Москва і Росія стали чужими. І це дійсно так: Росія, як і Україна, змінилася, але змінилося зовсім не так, як ми. Розійшлися доріжки.
Саме це може виявитися слабкістю «УПЦ МП». Ми, м’яко кажучи, стали занадто різними, і ілюзія того, що російське православ’я здатне об’єднати дуже різні країни і народи, піддається серйозному випробуванню. Розрив України з Москвою – не просто політичний, але значно глибший, світоглядний розрив – не може не позначитися на становищі Московського патріархату в Україні.
Ознаки майбутніх розбіжностей вже зараз можна розрізнити. Наприклад, поведінка наших предстоятелів – хоч митрополита Онуфрія, хоч патріарха Філарета – в порівнянні з патріархом Московським. Всі вони більш-менш представники одного покоління, всі родом з СРСР – осколки «великої країни» і по-своєму «великої епохи». Українські лідери здатні вести свою гру, продавлювати свої інтереси і ідеали, не вставати або, навпаки, вставати і йти. У той час як патріарх Кіріл у новому російському порядку не більше ніж менеджер, приставлений до одного з департаментів «корпорації Кремль».
Цікаво, що культовою фігурою за версією пропагандистів Московського патріархату все більше стає не непохитний монах Онуфрій, а митрополит Запорізький Лука, який працює в жанрі сервільного біснування, зрозумілого і рідного нинішній московській церковній політиці. Поведінка митрополита Онуфрія щодо президента Порошенка здатна було налякати – воно являло собою дуже яскравий контраст з поведінкою патріарха Кіріла щодо президента Путіна. І як би не напружувалися пропагандисти, досить мінімального зусилля, що б зрозуміти: справа зовсім не в тому, що «Порошенко не має рації», а «Путін має рацію». Справа в тому, що в Україні одні відносини між владою і церквою, а в Росії – зовсім інші. Або навіть цікавіше: в Україні одна церква, а в Росії – зовсім інша.
