9 липня у Російській Православній Церкві відбулось чергове засідання митрополит-бюро – Священного Синоду. Як зазначалось в анонсі, уперше Синод відбувся не в Москві чи в Санкт-Петербурзі, чи в якомусь звичному місті, а на Валлаамі. У місці, яке за словами Патріарха Кирила Гундяєва «є рускім Афоном». Мабуть, також вперше засідання проходило у храмі.
Примітно, що участі у Синоді не взяв митрополит Онуфрій (Березовський), а також і те, що це вже не вперше Вищий орган РПЦ збирається без одного із своїх ключових членів, адже згідно статуту РПЦ митрополит Київський за посадою є постійним членом Синоду і фактично другою особою в РПЦ після Московського Патріарха. Це привілейоване місце Київського митрополита практично кожного разу підкреслюється під час спільних богослужінь Кирила Гундяєва і митрополита Онуфрія. Останнє з яких відбулось у День Святої Трійці у Троїце-Сергієвій Лаврі і було пов’язано певними непорозуміннями. Зокрема, зустріччю Кирила з Новинським і Онуфрієм.
Утім цього разу митрополит Київський знову «не почтил своим присутствием» своїх колег. Причина відсутності жодним чином не пояснювалась і не коментувалась жодними уповноваженими особами чи в інформаційних повідомленнях на офіційних інтернет-порталах. Навіть у повідомленні про засідання Синоду офіційна прес-служба РПЦ не вказала на цей факт, а лише дипломатично згадала про склад Синоду, в якому вказала і про привілейоване місце митрополита Онуфрія. Проте на фото із засідання самого митрополита Онуфрія не видно.
Утім відсутність на засіданні очільника «самостійної і незалежної МП в Україні» деталь доволі примітна, про те на разі не дуже важлива. Адже на самому Синоді цього разу, згідно офіційної інформації і опублікованих документів, про самого митрополита Онуфрія і його «ганімую цєрковь» нічого не говорилось. Або вірніше офіційно нічого не задекларувалось. Та й взагалі, більшість рішень стосувались самої РПЦ. Зокрема, розглядалась низка кадрових питань, та й багато буденного і доволі примітивного. Звичайно, деякі рішення отримали негативні оцінки у суспільстві і були розтлумачені по-різному. Проте, на разі зупинимось лише на двох «Журналах Синоду». Один з яких по-правді можна назвати резонансним, а другий таким, що залишився «в тіні», проте не для нас. Але про все по порядку.
Резонансним рішенням синоду, на наш погляд, є прийняття «Заявления Священного Синода Русской Православной Церкви о ситуации в Черногории», ухвала про нього подається у Журналі під номером 71.
Із цього журналу бачимо, що після доповіді фактичного міністра МЗС митрополита Іларіона Алфєєва було прийнято відповідну заяву. Сама заява стосується начебто безправних дій так званих Чорногорських розкольників, які за підтримки держави, негативно впливають і шкодять Сербській Церкві. Звичайно, що розкольники з державницькою підтримкою – це болюча тема для РПЦ, і тому логічно, що вони вирішили висловити свою підтримку братам по вірі. Проте примітним є те, що у тексті самої заяви перед висловленням самої цієї підтримки синодали заявили, що ми «возвышаем голос в ее защиту (Сербської Церкви)». Примітно, також і те, що півроку тому сама РПЦ просила інші Помісні Церкви «возвисіть цей голос», щоби осудити незаконні дії Константинополя щодо надання автокефалії ПЦУ. Натомість декілька Церков включно із Сербською виразили свою підтримку РПЦ і висловили свої бачення вирішення проблеми. Проте, ніхто підвищувати голос не став. Але ж Москва «слезам не верит», а синодали РПЦ не бояться нікого крім ФСБ, тому й не побоялись накричати і насварити Чорногорську владу. Хто дав таке право Московському Синоду – невідомо.
Та й до того ж воно суперечить улюбленому Москвою меседжу про неможливість втручання однієї Церкви у справи іншої, яке українці чули упродовж 2018 року у якості звинувачень в сторону Константинополя. Проте, якщо історично і згідно церковного права Константинопольська Церква має пряме відношення до України, то подібну паралель Москви і Сербів простежити важко. Хіба що Москва має якісь невідомі широкому суспільству права на Сербську Церкву.
Стверджувати не будемо, проте завдяки одному цікавому збігу обставин можна сказати, що Москва такі права має. Примітно, що коли Синод почав кричати на чорногорців, того ж дня проросійський ресурс «Вести» пізно увечері опублікував розмову російських пранкерів із Прем’єром Македонії Зораном Заев.
Російські пранкери Вован и Лексус (Владимир Кузнецов и Алексей Столяров) вирішили начебто від імені екс-президента Порошенко «розіграти» високопоставленого чиновника Македонії. Доволі цікаво, що розмова цих пранкерів відбувалась упродовж всього року (!!!), а дійшла до широких верств населення і була розафішована російськими ресурсами саме у день, коли Синод почав «повишати голос» на Чорногорську владу. Нагадаємо, що Македонія уже майже півстоліття вимагає визнання своєї автокефалії, і цей процес усіляко гальмується стараннями Сербської Церкви. Совпаденіє? Не знаємо. Як не знаємо, чому російським пранкерам так болить питання автокефалії Македонії, що вони від імені Порошенка вирішили розвести Прем’єра Македонії. Проте сам прем’єр дав пряму відповідь на наші запитання, адже в розмові із так званими пранкерами він прямо заявив, що «сербской церковью руководит Русская православная церковь из Москвы, и в этой связи они создают для нас проблемы», як не дивно, але ці слова опублікували славнозвісні «Вести» як «наиболее интересные фрагменты».
Чим пояснити збіг «повишєнія голоса» Московських синодалів і чергову російську інформ-атаку? Можна лише здогадуватись про плани і дії Москви.
Проте перейдемо до іншого журналу синоду, який, можливо, і може «пролить свет» на це московське кричання. Мова йде про «Журнал № 83».
У цьому журналі повідомляється, що синодали заслухали повідомлення того ж міністра МЗС РПЦ митрополита Іларіона Алфєва про його поїздки по світу і відвідини інших Помісних Церков. Проте ніяких рішень про це не ухвалили, а вирішили лише прийняти «к сведению». Про цю розповідь не згадав у своєму коментарі щодо засідання Синоду, розміщенному на офіційному сайті РПЦ і Володимир Легойда.
Із такої слабкої уваги слідує, що Синодали якийсь час вирішили відпочити і послухати розповіді «путишественника» про те, як він подорожував по світу. Проте не подякували ані цьому мандрівнику, ані тим, хто його приймав, а почуту інформацію вирішили «принять к сведению».
Виникає логічне запитання: «навіщо «принимать к сведению» розповіді свого брата-мандрівника»? Хіба що ці оповідання мають важливий характер для певних цілей. Які важливі моменти можуть мати ці розповіді? Розглянемо детально, про що розповідав митрополит Іларіон своїм колегам.
Перше, про що йдеться у довідці до журналу – це його участь у конференції, на тему: «Россия — Украина — Белоруссия: общее цивилизационное пространство?», де сам митрополит Іларіон виступив із лекцію. Тему ж самої доповіді Іларіона у довідці не вказали. Утім, знаючи позицію як самого Алфєва так і всієї РПЦ, здогадатись про зміст виступу не так і важко. Зрозуміло, що, імовірно, митрополит Іларіон розповідав про сакральний триєдиний союз Росії, України, Білорусії, «один народ», і про «гонения на УПЦ». Не дивно, що після проведеного «уроку» Алфєєв зустрівся із генеральним секретарем Всесвітньої Ради Церков, пастором, доктором Олафом Фюксе Твейтом. Під час цієї зустрічі «Стороны обсудили ситуацию, связанную с положением Украинской Православной Церкви, отметив важность соблюдения на Украине религиозных прав и свобод, а также ряд других вопросов, представляющих взаимный интерес». Також не важко здогадатись, що Іларіон скоріш за все розповідав все те ж, що й під час лекції.
Далі з довідки стає відомо, що митрополит Іларіон обговрював питання, які становлять «общий интерес» з ієрархами і Предстоятелями Помісних Церков. Зокрема, владика Іларіон поспілкувався із Предстоятелями Олександрійської, Єрусалимської, Кіпрської і Еладської Церков. Про що говорив – точно не відомо. Проте експерти припускали, що під час таких зустрічей Москва підготовлювала підгрунтя і, так би мовити, «прощупувала» настрої інших Церков для утілення свого підступного плану задля усунення Константинополя, щоб зайняти Його місце у Православному світі.
Все це, на думку, багатьох оглядачів можливо лише за проведення так званого Всеправославного собору, на якому Москва хоче осудити Константинопль за «неканонические действия по предоставлению автокефалии раскольникам». Примітно, що першими про необхідність скликання і проведення цього собору заговорили в УПЦ МП. Зокрема, керуючий справами МП в Україні митрополит Антоній в одному із своїх нещодавніх інтерв’ю закликав зібрати цей собор в «ближайшее время», а його колега священик Микола Данилевич навіть назвав засади, за якими цей собор можна зібрати в обхід самого Константинополя. На його думку, цей собор може скликати будь-який Предстоятель будь-якої Церкви. (В історії всі Собори скликалися Вселенським Патріархом). Не можемо стверджувати, чи намагався митрополит Іларіон спокусити когось із згаданих вище Предстоятелів скликати вищезазначений собор, проте плани Москви щодо перехоплення першості у Православ’ї видно не озброєним оком, адже недаремно Москва уже насмілилась «повишать голос» на владу чужої країни.
Саме тому і потрібно було ці розповіді «мандрівника» приймати до відома, але, напевне, у Москви наразі немає відповідної підтримки для того, аби прийняти якесь відповідне і вольове рішення.
