Субота, 9 Липня, 2022
Бiльше

    Цивілізаційна місія України та її ціннісний вимір

    До війни розмови про духовні цінності сприймалися в суспільстві дещо відсторонено. Багатьом людям вони заважали реалізувати свої конкретні інтереси. Війна, а особливо звірства російських окупантів, все розставила на свої місця. З’явилася моральна шкала цієї війни: «боротьба світла з темрявою», «боротьба між Добром і Злом», «українські воїни – воїни світла, воїни добра». Все набуло свого великого сенсу.

    Про це йдеться у виступі правозахисниа та релігієзнавця Мирослава Мариновича на візійній конференції УКУ–НаУКМА «Уроки війни й майбутня відбудова країни та суспільства».

    Не я перший зауважив: до війни розмови про духовні цінності сприймалися в суспільстві дещо відсторонено. Багатьом людям вони заважали реалізувати свої конкретні інтереси. Війна, а особливо звірства російських окупантів, все розставила на свої місця. З’явилася моральна шкала цієї війни: «боротьба світла з темрявою», «боротьба між Добром і Злом», «українські воїни – воїни світла, воїни добра». Все набуло свого великого сенсу. Ні, це, звичайно, не виключає наявності тих, кому начхати на цінності: не було ще жодної війни, на якій хтось не нажився б. Але суспільство загалом таки відновлює правильні координати добра і зла.

    Радість від усвідомлення цього затьмарює думка, яка незмінним рефреном звучить на обох наших конференціях – у Києві й у Львові: «А що буде, коли закінчиться війна?». Усі попередні наші духовні піднесення завершувалися емоційним спадом, розчаруванням і «business as usual», але по-українськи, тобто «жити чесно – собі на шкоду». Що зробити, щоб не було так само й після цієї війни? Адже висновок Несторівської групи буде незмінно актуальним: “Перехід до сталого розвитку й відкритого доступу стане можливим тоді, коли люди навчаться не лише боротися за згадані цінності, а й жити відповідно до них”.

    Отже, що ми маємо передбачити, щоб свої нинішні здобутки не змарнувати? Тут дуже важливо буде пізнати самих себе, тобто врахувати особливості української ідентичності.

    Мозаїчність

    Прагнучи зловжити нашими мовними і регіональними відмінностями, Путін навпаки сприяв дивовижній національній консолідації українців. Але консолідація не означає гомогенізацію. Мозаїчність нашої ідентичності залишиться і надалі. Отож, можна легко припустити, що після закінчення війни ми знову сперечатимемося довкола своїх відмінностей. Мало того, вибухнуть усі випадки втоми один від одного та взаємного невдоволення, які проявилися під час масового переміщення населення і сьогодні ще «затиснуті під лавку». Адже регіональні відмінності у поведінковій культурі виявилися не лише великими, а й конфліктогенними.

    Отож небезпека очевидна, й тут допомогти можуть дві речі. По-перше, пам’ять про отой дивовижний досвід національної згуртованості. Ми всі маємо бути активними носіями й відтворювачами цієї згуртованості. А по-друге, активна політика держави й громадських організацій щодо лікування згаданих ран. Потрібна буде самореабілітація суспільства.

    Мережевість

    Мозаїчність української ідентичності майже детермінує виразну мережевість нашого суспільства. В Україні сильними є не вертикалі, а горизонталі. Суспільство складається з численних маленьких нестійких асоціацій, які досить важко піддаються централізованому управлінню. Але як тільки з’являється одна велика мета – вийти на Майдан або перемогти у війні, – стається справжнє чудо, і всі ці різноспрямовані осередки вмить консолідуються й набувають одного вектора дії. Причому стається це не через волю одного автократа, а через внутрішній резонанс у самому суспільстві. Саме це і сталося тепер на початку російсько-української війни, і враженим був увесь світ.

    Проте можна з усією певністю сказати, що цей резонанс діє лише за надвисоких температур суспільних криз і не діятиме, коли температури спадуть. Апеляції до воєнного часу нічого не дадуть: резонанс поволі зникатиме. Але може з’явитися спокуса підмінити його авторитарним «скріпленням вертикалі». Зокрема, і влада може ностальгійно згадувати безконкурентність воєнного часу. І тоді ми програємо, причому картину цієї поразки точно описав о. Андрій Зелінський:

    «Зараз важко уявити, якою на вигляд буде наша перемога, але точно знаю, який вигляд може мати поразка – це “рускій мір” під українським прапором. Це коли всі зовнішні атрибути вільної держави залишаються, але внутрішня механіка повністю підпорядкована державноцентричному авторитарному суспільному проєкту. Тобто коли Україна перетворюється на ту ж саму інституційну архітектуру, яка сьогодні наявна в росії».

    Але якщо ми справді усвідомлюємо цю небезпеку, то невже забракне в нас інтелектуальних сил, щоб випрацювати таку управлінську механіку, яка відповідала б особливостям українського суспільства?

    На конференції в Києві говорилося багато слушного про потребу адаптувати європейські моделі, і я з цим згоден. Бо ж «земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема», і європейські моделі впорядкованого управління можуть черговий раз нам послужити добру службу. Тільки не забуваймо про наш специфічний пакет цінностей, про який нам нагадує літописна оповідь про вибір віри. Адже стародавні кияни вибрали не раціональну організованість латинян, а літургійну пишноту візантійців. Тобто хочемо ми цього чи ні, але діятиме правило перуанського економіста Ернандо де Сото, що в країнах приживаються тільки ті норми, які насправді ментально близькі населенню.

    Демократична змагальність програм

    Українцям і в мирний час не бракувало емоцій, з якими вони реагували на своїх опонентів. Таке благо демократії, як можливість змагатися у виборі оптимального шляху розвитку, надто часто ставало нашою бідою, оскільки ми перетворювали змагальність на ворожнечу. Митрополит Андрей Шептицький дав діагноз цій хворобі: моральна гемофілія, бо від найменшої суперечки ми відразу стаємо ворогами.

    Чи зникне ця хвороба після війни? На жаль, ні. Мало того, вона лише загостриться, бо всі ми переживатимемо психологічну травму, яка лише підсилюватиме емоції. Після війни відновиться політична боротьба, а це означає, що почнуться «політичні розборки». Кожна сторона в суперечці відразу ж апелюватиме до того, що кров загиблих не дає морального права думати інакше, ніж думає вона. Тому градус суперечок лише зростатиме.

    Який вихід? По-перше, потрібні «сеанси психотерапії», тобто треба, щоб суспільство усвідомило наявність цієї моральної гемофілії як недуги, яку лише обтяжать травми війни.

    По-друге, дай, Боже, нам навчитися розрізняти поняття «опонент» і «ворог». Тут дуже багато залежатиме від так званого електорату. Якщо ми зуміємо домогтися табу в риториці нашої політичної сили на мову ворожнечі, то зробимо цим величезну послугу своїй країні. Правда, в таке радикальне переродження українського електорату я не дуже вірю.

    По-третє, всі проукраїнські групи в суспільстві у час війни робили важливі й корисні справи. Найбільшою глупотою було би зневажати все добре, що зроблено політичним опонентом, або замовчувати його добрі справи. Віддати шану своїм опонентам за вчинене добро – це найкращий шлях до подолання ворожнечі.

    Дилема «цінності vs антицінності»

    Як уже було сказано, вся Україна має стійку переконаність, що вона стоїть по правильну сторону історії. Проте це почуття не єдине. Злочини російської воєнщини приголомшують до млості, а ненависть до кривдників є природною реакцією людини. Тому часто вживана формула «Нема прощення російським нелюдам!» ні в кого не викликає заперечення. Вона видається справедливою. Мало того, французький священник о. Дюбуа навіть недавно сказав: «Ненависті не можна уникнути… Це почуття дає сили боротися».

    Проте християнство все-таки відносить ненависть до почуття, яке приналежне темряві, а не світлу. Шептицький не виправдовував ненависть навіть у час війни (а за життя своє він пережив дві світові війни). Бо є небезпека: вступивши у боротьбу з темрявою, ти можеш не помітити, як уподібнишся їй. То чим тоді в очах Бога ми будемо кращі? Отже, перед нами дилема: як не уподібнитися нашим кривдникам?

    Зі зрозумілих причин на цю тему майже накладено суспільне табу. Але вона колись та вибухне – мало того, моя інтуїція підказує, що вона може виявитися центральною. Причому передусім для того, щоб виграти цю війну, а навіть не для того, щоб утвердитись після неї. Чи готові ми до цього? Питання поки що риторичне.

    Насамкінець коротко про тему:

    Цивілізаційна місія України та її ціннісний вимір

    Відштовхнімося від однієї фрази Ярослава Грицака: “Те, що робиться в Україні зараз, в ширшому розумінні ставить під питання майбутнє світу”. Умовно кажучи, якщо можна так сказати, Україна – це є Палестина 21 століття. Нібито локальний конфлікт, але має вирішальний вплив на світову політику.

    Звідси мені хочеться зробити два важливі висновки:

    1. Ми можемо залишитися локальними, якщо не станемо джерелом нової загальноєвропейської ідеї. Бо цього замало – бути геополітичною завадою, тобто чинити вплив на світову політику лише заважаючи відновленню попереднього статус-кво. Потрібна позитивна місія.

    2. Висновок про те, що світом рухають ідеї, сьогодні настільки розповсюджений, що йому вже не припишеш первинного авторства. Але значно менше людей зауважують, що кожна інтелектуально приваблива ідея, яка рухає світом, водночас супроводжується переформатуванням цінностей. Тому Грицаковий натяк на «Палестину ХХІ століття» містить також делікатне нагадування про ціннісну трансформацію світу, що її спричинила Палестина І століття.

    Я залишу без відповіді питання, що з них є первинним: інтелектуальний прорив чи ціннісний зсув. Скоріш за все, одне без іншого неможливе: нові ідеї переформатовують цінності, а новоукладений пакет цінностей прагне знайти своє ідейне обрамлення. Але за жодних обставин обґрунтування ціннісного виміру не може бути відкладеним на потім. Бо, скажімо, навіть якщо правова реформа буде успішною з точки зору необхідних процедур, відразу ж постане питання, якою буде етична постава отого унезалежненого прокурора чи судді. І чи будуть вони готові протистояти волі влади. Бо «унезалежнений» «заслужений юрист України» Андрій Портнов може виявитися не менш страшним варіантом. Тому ціннісне преображення українського суспільства – це необхідна передумова нашого успіху.

    Найсвіжіше

    Популярне