Четвер, 28 Березня, 2024
Бiльше

    Для Моспатріархату нормою є оправдання вбивств. Вона продовжує лінію Петра І

    Ось так французький художник Жан-Поль Лоран зобразив момент, коли один з трьох Вселенських святителів – Іван Золотоустий, дорікає візантійській імператриці Євдоксії, яка стоїть непорушно мов скеля у своїх переконаннях.

    Суть справи полягала в наступному: якось до архиєрея прийшла вдова, у якої імператриця відібрала землі, залишивши жінку та її дітей без жодних коштів. Єдиною надією скривдженої городянки став Іван. Реакція святителя була миттєвою. Незабаром він уже стояв перед імператрицею Євдоксією, просячи переглянути несправедливе рішення. Володарка розлютилася і наказала видворити зухвалого архиєпископа з палацу. Образа була завдана не тільки Золотоустому як людині, але як офіційному главі Константинопольської церкви. Святитель не забарився з відповіддю. Він розпорядився зачинити перед імператрицею двері головного храму, коли вона прямувала на богослужіння. Того ж дня, проповідуючи перед народом, Золотоустий порівняв імператрицю з Єзавеллю, (дружиною ізраїльського царя Ахава) ім’я якої стало синонімом безбожності і яка свого часу теж обманом, привласнила чужі землі.

    Історія має властивість повторюватись. Тож сьогодні ми бачимо зазіхання на територіальну цілісність України. Ми можемо мисленими очима побачити сучасну імператрицю Євдоксію – Путіна, але на жаль праведного очільника Церкви – Золотоустого, який би повстав проти звірських дій Московії ми не знайдемо. Не знайдемо того, хто б зачинив двері храму перед російським президентом. Немає (в Росії, – ред.) патріарха, який би засудив війну, засвідчив Правду. Сьогодні очільник Російської Церкви «молиться за мир», але в його ситуації один з найшанованіших в православному світі отців, Іван Золотоустий радить:

    «На вас буде суд й осуд, коли хтось, побачить безчинство, особливо в такий час, не зупинить і не виправить. Це краще за молитву. Залиш свою молитву і зроби йому зауваження; тоді і йому принесеш користь, і сам будеш з прибутком». (Бесіди на Діяння апостольські т.9 кн.1 с. 264)

    Та на жаль московський патріарх продовжує «молитися за мир» і не бажає зробити щось надзвичайно важливе, а саме – напоумити Путіна, принести користь йому, собі і цілому російському народові. Не хоче сказати два слова: «НЕТ ВОЙНЕ».

    З цього повстає питання: чому і коли саме Російська православна церква втратила свій духовний вплив, втратила свою сакральність?

    Усе почалось ще в середині XVІ ст., коли в чин помазання на царство ввели дійство і словесну формулу поставлення володаря, що уособлював Христа якого «помазав… Бог Духом Святим». Від часу Івана ІV «царське місце» в Успенському соборі називалося «престолом». Таким чином цар під час коронації ставився вище патріарха. Суто практично харизму свого царства Іван ІV підтвердив у часи опричнини, коли символічно, жорстоким до садизму терором, «завоював» і власні династичні землі.

    У XVІІІ ст. відбулось щось, що заслуговує нашої уваги – Російська православна церква перетворилась в послушну служанку держави, її чиновницький персонал. На чолі церкви замість Помісного собору як вищого канонічного органу церковного управління і патріарха, що керує церквою між соборами, постала Духовна колегія. Цими діями Петро І також задекларував своє право і обов’язок виправляти «нестроения» чину духовного так само, як військового та цивільного чинів, по суті законодавчо і структурно закріпивши модель і концепцію абсолютної влади (харизму царства), будовану його попередниками. У «Духовному регламенті» Феофан Прокопович цілком традиційно іменує Петра І Христом Господнім, закріплює за ним право бути наглядачем «правоверия и всякого в Церкви Святой благочиния». З тих часів церква в Російській імперії стала мовби міністерством, а точніше Відомством православного ісповідання. Метою цих реформ було зменшення впливу церкви і підпорядкування її монарху.

    Російська церква завжди наголошувала на своїй канонічності. Але оголошення царя «главою Церкви», його повний контроль над діяльністю вищої церковної влади, відсутність у синодальний період соборів як основного джерела церковного законодавства, створення Святішого синоду державною владою, ставлять під сумнів її канонічність.

    Сьогодні РПЦ продовжує лінію почату Петром І. Цілком нормальним для неї стає оправдання вбивств, тисячі невинних жертв. Виконуючи замовлення влади, церква в Росії стає ідеологом війни, говорячи про метафізичне значення вторгнення путінських військ на територію України. Така поведінка РПЦ зумовлюється тим, що вона стоїть на повному утриманні державою і через страх бути переслідуваною. Але вищезгаданий Золотоуст вважає, що найгірше для Церкви це не бути переслідуваною:

    «Особливе переслідування – це безтурботність від самої безпеки. Бути в безпеці від гонінь – це найтяжче зі всіх гонінь, гірше за саме гоніння. Безпека, наче повноводний потік, розслабляє душу, і чим є спека і холод, тим є гоніння і безпека. Але щоб ти повніше переконався, що вона гірша за переслідування, то поглянь на таке: вона наводить на душу сон, спричиняє велику неуважність і безпечність, викликає всілякі пристрасті, підносить гордість, озброює ласолюбство, озброює гнів, заздрість, пихатість, ревнивість. А під час переслувань нічого такого не може бути, бо страх наблизившись, ніби якимсь бичем, сильно ударивши гавкаючого пса, не дозволяє всім цим пристрастям навіть голосу подати. Хто може під час переслідувань величатися? Хто може віддаватися ласолюбству? Ніхто. Тоді настає великий страх і трепет, який спричинює велику тишу, веде до тихої пристані, робить душу благоговійною». (Бесіди на Діяння апостольські т.9 кн.1 с. 260)

    Тому сьогодні в Росії духовний вплив Церкви дуже малий. Живучи в розкошах і безпеці втрачається благоговійність душі. Чим більше церква як інституція прищеплена до держави, зазвичай тим менший її духовний вплив. Церква впливова тоді, коли вона переслідувана. Тоді вона набуває сакральність, авторитет тощо.

    «Ніхто не може двом панам служити» (Мт. 6:24). Так і Константинопольський архиєпископ Іван, через свою відвагу відстоювати справедливість перед імператоркою, був арештований та висланий з міста. Спершу місцем його заслання влада визначила містечко Кукуз у Малій Вірменії. Здоров’я Івана було підірване, і під час конвоювання до чергового пункту заслання він помер у страшних фізичних муках, але сильний духом, із словами на устах: «Слава Богу за все!» – які стали справжнім символом віри та незламності. Тому за молитвами святителя Івана, нехай Господь дасть московській церкві в Росії та в Україні провідників, які б мали відвагу засудити війну і закликали владу Російської Федерації її припинити.

    Автор: Богдан Магурський.

    Найсвіжіше

    Популярне