Четвер, 26 Травня, 2022
Бiльше

    Євангеліє проти “русского мира” – стаття Дениса Кондюка

    Денис Кондюк, завідуючий кафедри місіології Української Євангельської Теологічної Семінарії

    Уже ні для кого не таємниця, що за агресією Російської Федерації та путінським правлінням стоїть ідеологія «русского мира».

    Цю ідеологічну основу Володимир Путін прямим текстом виклав у проєкті президентського указу, зазначивши про пріоритети «традиційних російських духовно-моральних цінностей», які покликана захищати Російська Федерація (і якими в певних межах росіяни виправдовують свої агресивні дії). Ідеологічну складову цієї війни неможливо ігнорувати й після проповіді Патріарха Кирила (Гундяєва) у Тиждень сиропустий (Прощену неділю) 6 березня 2022 у храмі Христа Спасителя (Москва), де він прямим текстом описав ідеологію російського вторгнення. Усе це, а ще тексти Олександра Дугіна, сформували певну квазіхристиянску шовіністичну ідеологію, яка, прикриваючись боротьбою за консервативні християнські цінності, створювала фундамент для людиноненависницького режиму й військової агресії.

    На жаль, троянський кінь «традиційних цінностей» був з радістю прийнятий не лише вірянинами Російської Православної Церкви (РПЦ), але й представниками багатьох інших християнських конфесій. Навіть зараз чимало патріотично налаштованих українців не помічають токсичну складову багаторічного бомбардування певними наративами (та їхні наслідки в головах вірян).

    Месіанський космополітизм.

    «Русский мир» – це для російськомовних, для тих, хто належить до «Східної Русі», але навіть ідеологи цієї концепції не можуть сказати, де починається цей «мир», а де закінчується. Як і будь-яка ідеологія, він не має кордонів та є космополітичним, визначаючи себе політично там і тоді, де це можливо й вигідно його носіям. Утім, щоб бути чимось конкретним, «русский мир» робить вигляд, що він прив’язаний до РФ та її друзів. Він часто асоціює себе з РПЦ та «справжнім православ’ям» – саме тому керівництво Л/ДНР переслідує інші християнські конфесії на своїх територіях.

    Головна ідея цього «мира» – протистояти злому впливу «ліберального, імперіалістичного» Заходу, головним втіленням якого є США. Проте самі автори не помічають, що власне ідеологія «русского мира» просто копіює певні погляди Російської Імперії, а отже, продовжує євро-азійський імперіалізм, натомість вони підкреслюють древність цієї «культурної» концепції. Певна ідеологічна шизофренія не лякає її творців, бо це можна назвати «альтернативними фактами» та «поглядом з іншої перспективи».

    Одним словом, «русский мир» – імперіалістична ідеологія, що прикривається православною ідентичністю. Ось ця особлива месіанська роль і виправдовується як боротьба за «сімейні цінності», яким загрожують ЛГБТ-рухи колективного Заходу. Саме тому проєкт Путіна прямо говорить про захист «традиційних цінностей» як основну ідею РФ. Проєкт вплітає «аморальні ідеї» в «заперечення ролі Росії»: «Ідеологічний і психологічний вплив на громадян Росії веде до насадження чужої російському народу й руйнівної для російського суспільства системи ідей і цінностей (далі – деструктивної ідеології), що охоплюють культ егоїзму, вседозволеності, аморальності, заперечення ідеалів патріотизму, служіння праці, позитивного внеску Росії у світову історію та культуру». Аморальність, що призвела до війни, здебільшого пов’язують з пропагандою гомосексуалізму.

    Отже, для християн, як, наприклад, Франклін Грем (який хвалив Путіна за його християнські цінності та політику), розмови про «панхристиянське суспільство», що протистоїть «диктатурі ЛГБТ- цінностей», виглядали доволі спокусливо. Навіть ті, хто не міг прийняти авторитет Путіна, з радістю сприйняли моделі «визвольної ідеологічної війни» «русского мира» та почали їх множити через християнські пабліки. Така «лайт»-версія здавалась безпечною, але насправді й через неї просувалась ідеологія протистояння Заходу та пошуків в образі РФ і її сателітних проєктів (на жаль, інколи з християнським обличчям) фундаменту християнської стабільності. Спокуса «панхристиянства» досягла США й поширювалась там, характеризуючись певною симпатією до Путіна (інколи публічною).

    Через вплив псевдокосмополітизму від людей, які знаходяться під владою цієї ідеології, можна почути, що вони «громадяни Неба», але цим вони насправді комунікують політичну перспективу певної ідеологічної групи. Знову ж таки, псевдоконсерватизм заземлений на любов до РФ як до останнього оплоту «сімейних цінностей» допомагає багатьом євангельським християнам проковтнути ідеологічний фашизм «русского мира», здавалося б, водночас дозволяючи залишитися поза політикою та насолоджуватися своєю дотичністю до месіанського «нонконформізму».

    Поклоніння вождю.

    Щоб реалізувати месіанськість «русского мира» йому потрібне втілення – конкретна месіанська фігура. Надихаючись творчістю Івана Ільїна, Володимир Путін повірив у свою особливу «царську» роль. Він серйозно сприйняв титул «собиратель земель русских» та постійно формував образ «альфа-самця лідера» (можна згадати про ранній образ бойового президента, який літає на винищувачах та знищує терористів у вбиральнях). Через акцент на гіпертрофованій маскулінності Путін періодично ставав об’єктом багатьох мемів (наприклад, його фото з оголеним торсом у різноманітних варіаціях).

    Упродовж багатьох років певний «православний мачізм» доволі сильно осідав у церквах як єдина форма «правильної духовності». Принизливі проповіді о. Андрія Ткачова та о. Дмитра Смірнова поширювали не лише православні, але й євангельські християни, більшість з яких не помічали, що присутній у висловлюваннях цих проповідників «православний мачізм» плавно перетікає в проповідь цінностей «русского мира», носіями якого виступають ці особистості.

    На жаль, культура насильства над гідністю, культура приниження жінок та дітей, культура зверхнього ставлення до «іновірців» або, не дай Боже, грішників, просочувалась й осідала на спраглу за консервативністю землю протестантських душ, створюючи основу для єресі поклоніння вождям (і маленьким місцевим, і президентам недоімперій). Завдяки вдалим маніпуляціям із текстами Біблії про почитання царів і влади у церквах все більше вкорінювалася думка про те, що любий спротив несправедливості (не дай Боже, Майдан) – гріх, бунт та богоборство, натомість наша роль – бути поза політикою й приймати тих, кого поставив Бог.

    Одна проблема: такі християни не помітили, що цю ідеологію їм привнесла державна служба РФ, а не проповідники та дослідники Біблії. Мета ж цієї ідеології – посилення віри в роль лідерства, а особливо месіанської постаті Володимира Путіна як «нового Давида», що перемагає «Голіафа нетрадиційних західних цінностей». Утім, як дивіденди ця ідеологія посилила відчуття безпорадності перед владою та стала гарним виправданням бездіяльності щодо насильства «альфа-лідерів» (бо ж їх поставив Бог).

    Набута безпорадність.

    «Русский мир» не зміг би стати таким впливовим, якби не культивував між своїми послідовниками певне відчуття детермінізму та безпорадності. В ідеології, яка робить акцент на «батьківську фігуру» вождя, обов’язково має бути щось і про інфантилізм послідовників. Одним з пунктів документа про «традиційні цінності» є «пріоритет духовного над матеріальним». Духовність, що проповідує «русский мир» – прийняття волі тих, хто вище. Це визнання неспроможності розуміти та змінювати щось. Насильство можливе там, де існують співзалежні взаємини, що його виправдовують та прикривають.

    Саме тому суспільство «традиційних цінностей» породжує сімейне насильство, та зрештою й насильство взагалі, як форму ствердження ідентичності. Крок від малого насильства до повномасштабної війни насправді не такий великий, як може здатися.

    Проте війну неможливо розпочати в соціумі, що розуміє свою силу, свободу вибору та відповідальність. Ось чому ідеологи «русского мира» виховували в суспільстві почуття безпорадності й залежності від «пророків» та «батьків», які лишень одні знають «правду». Самостійність і відповідальність у такій ідеології замінювались на «смирення» перед лідером та «прийняття покрову» лідерства. З часом ця «духовність» породила культуру немочі й страху, спираючись на «духовні» цитати з Біблії про слухняність і покірне прийняття своєї долі.

    Духовність «русского мира» – це духовність «набутої безпорадності», яка каже: «Мене сюди послали, я не мав вибору». Насправді ж все починається з нашої згоди віддати владу над собою іншій людині та знайти цьому біблійне виправдання. У такій ідеології Ісус не відпускає змучених на свободу – Він їх поневолює й думає за них.

    Ненависть до Заходу як основа духовності («свій»/«чужий»). Цікаво, що навіть пандемію було використано, щоб протиставити вільну РФ «загниваючому Заходу» та його спробі поневолення людей. Проєкт указу президента також покликаний боротись з «транснаціональними корпораціями». Цікаво, що саме таке формулювання «добрі люди» розповсюджували в соцмережах, описуючи причини виникнення пандемії COVID-19 й необхідності протистояння офіційним державним інституціям.

    Для ідеології «русского мира» потрібен «Інший», якого можна було б ненавидіти та боротися із ним – зазвичай це нацист / гей (про складність поєднання в одному наративі настільки різні категорії людей ідеологи не подумали). «Русский мир» є втіленням мови ненависті та культури ненависті. Вся ця ідеологія не може існувати без протиставлення та вибирання «цапа відбувайла», оскільки їй життєво необхідно постійно підливати масла в вогонь за допомогою наративів на кшталт «розіп’ятих хлопчиків» та всеохопних гей-парадів – без ненависті до «них» не зрозуміло, за що саме ми боремось. Ця реальність добре проявляється в розмовах з військовополоненими, які, опинившись в реальній реальності, а не в реальності ідеології «русского мира», не розуміють, що й навіщо вони роблять (вороги існують тільки в головах тих, хто впустив їх).

    Штучність цієї ненависті також добре видно в поголовному потаканню культурі споживацтва. І вожді «русского мира», і їхні євангельські адепти люблять воювати з «гнилим Заходом», але користуватись його соцмережами, гаджетами, автомобілями й відпочивати в найбільш «загнивших» місцях. Тому така культура ненависті породжує не лише штучну ненависть до «уявних ворогів», але й створює культуру лукавства, подвійних стандартів та маніпуляцій. Це дійсно культура «розфарбованих гробів».

    Євангеліє проти «русского мира».

    Отже, війна прийшла в дім до українців, але ще багато християн не можуть відректися від бісів ідеології «русского мира». Це вчення є деструктивною єрессю, що продовжуватиме розповсюджувати владу певної держави та її вождів, якщо не буде зупинене.

    По-перше, Євангеліє – це про «любов від чистого серця і доброї совісті та нелицемірної віри» (1 Тим. 1:5), а отже, не про ненависть, лукавство та маніпуляції – у проповіді Євангелія не може бути проповіді ненависті до невіруючих. Якщо Ісус і був до когось суворим, то тільки до віруючих і їхнього небажання змінюватись. «Русский мир» вчить ненавидіти когось. Євангеліє протиставляє ненависті повагу і любов. Це не означає, що ми не можемо мати своєї думки або ж зобов’язані погоджуватись із нашими «ідеологічними опонентами», проте це означає давати їм право на гідність, свободу совісті та волевиявлення їхнього вибору.

    Євангеліє – це про мирне переконання справами, які демонструють наші принципи; це про піклування за всіх, бо «коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять? І коли ви вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите? Чи й погани не чинять отак? Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мт. 5:46-48). Якщо ми не здатні любити інших, то це «поганське-християнство». Тому не важливо, хто є нашим «ворогом», ми не повинні будувати свою духовність й ідентичність на протиставлені. Натомість проповідь Кирила робить якраз це – пов’язує між собою війну на Донбасі (а зараз вже й скрізь), гей-парад і спасіння, говорячи, що спасатися може лише той, хто ненавидить: інших людей, інші країни, Захід, а якщо ні – то ви погоджуєтесь із гріхом. Така маніпуляція й виправдовує війну, і закликає Божий Суд на всіх, «хто не з нами».

    Ісус не був сектантом і не протиставляв Себе світу, навпаки, – Він Себе з ним ототожнював, зійшовши на хрест. Він давав можливість робити вибір усім людям, навіть розіп’ятим з Ним. Протиставлення себе всім іншим проявляє не любов до ближнього й не силу воскресіння, а слабкість, маніпуляції та страх втратити свою ідентичність (бо її не існує поза боротьбою з Іншим).

    По-друге, Євангеліє – це не про месіанські фігури. «Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!» – говорить Ісус, відповідаючи на всі майбутні зазіхання на владу, які лукавий пропонуватиме власним людям. Ісус – Один Господь, що не приклонив коліно ні перед ким, окрім Отця Небесного, і ми не повинні приймати владу «царів» так, ніби над ними немає Царя, перед яким вони несуть відповідальність. Євангеліє не про рабське мислення, у якому немає нічого християнського, «бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі; бо не взяли ви духа рабства знов на страх, але взяли ви Духа синівства, що через Нього кличемо: “Авва, Отче!ˮ» (Рим. 8:14-15). Тобто Євангеліє виховує свободу й відповідальність. Майдан ближче до Євангелія і дії Духа Святого, ніж поклоніння «альфа-лідерам», що говорять єлейною мовою «консервативного» християнства. Вони й будуть тими, хто вирішить за народ і будуть кричати: «Розпни Його!», вони робитимуть так, «щоб спасти», але наведуть на всіх біду. Тому на єресь вождєпоклонства в євангельських християн може бути лише одна відповідь – осуд та анафема.

    По-третє, Євангеліє – про відповідальність і виховання особистої духовної зрілості. Писання багато говорять про це, і Павло майже в усіх посланнях наголошує, що роль лідерства – не вирішувати за інших: «І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового, аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти, щоб більш не були ми малолітками, що хитаються й захоплюються від усякого вітру науки за людською оманою та за лукавством до хитрого блуду, щоб були ми правдомовні в любові, і в усьому зростали в Нього, а Він – Голова, Христос» (Еф. 4:11-15).

    Так, Павло не відкидає певного послуху лідерам, але завжди наголошує на осмисленій та відповідальній слухняності, а не на сліпому слідуванні й відмові від своєї волі: «Ви дорого куплені, тож не ставайте рабами людей!» (1 Кор. 7:23). Христос прийшов звільнити рабів, а не створити їх. Євангеліє – це про відповідальність у свободі, а не про безвідповідальність, безпорадність та інфантилізм у рабстві.

    По-четверте, Євангеліє – не зовсім про «Небесну вітчизну», бо Царство Боже вже тут, і воно проростає через служіння Церкви (Мт. 6:33; Лк. 17:20, 21; Рим. 14:17). Християни знаходяться в світі не для того, щоб тікати з нього, але щоб світ міг спасатися через їхню залученість у його життя (Ів. 17:15-18). Євангеліє – не сектантство комфортних християнських гетто (захищених законами якоїсь «консервативної» держави), воно – сіль, світло, місто на горі та воскреслий Христос посеред нас. Хто вірить у Євангеліє, живе повноцінним життям громадян своєї країни, утім не поклоняючись їй, але перетворюючи її на простір Царства. Ті, хто слідують за Євангелієм, не вірять у християнські-утопії, бо знають, що справжня влада Божа не там, де «правильні закони і країна», а там, де люди підкорюють себе владі Христа добровільно й щиро. Євангеліє дозволяє любити свою країну й не ненавидіти свого сусіда за його інакшість, а бачити й у ньому відблиски Царства. «Русский мир» здатен бачити Царство лише в собі, і тому він не бути пов’язаний з Євангелієм.

    Нарешті, загравання з «традиційними цінностями» – це не християнство, а гра з небезпечною ідеологією, що буквально вбиває. Це підміна Євангелія симулякром «праведності», і в таких цінностях потрібно каятись, причому не лише російським християнам, але й усім, хто прийняв і продовжує розповсюджувати аспекти ідеології «русского мира». Необхідно повністю відректись від Ткачових, Гундяєвих й інших популяризаторів цієї ідеології, що прикривається християнством (включно з деякими євангельськими лідерами думок).

    Консервативне християнство ≠ «традиційні цінності», й у християн України є чудова нагода сформувати альтернативу обману, що його пропонує «русский мир». Перемога над Путіним має початись з голови й серця. Важливо, щоб ця євангельська альтернатива не намагалася оживити «консерватизм» з частин недобитого «русского мира» та створити нового ідеологічного й мертвого монстра «Франкенштейна», але щоб відштовхувалася від євангельської традиції волі, відповідальності, любові й піклування про ближнього, не від цінностей минулого, але від нових цінностей, бо ж «ось Я творю все нове…».

    Маранафа!

    Джерело ethos.org.ua

    Найсвіжіше

    Популярне