Четвер, 27 Січня, 2022
Бiльше

    Святі є прикладом ревності у сповіданні православної віри – член Комісії ПЦУ з канонізації

    22 листопада 2021 р. в Синодальній залі Митрополичого дому – Резиденції Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, що при Михайлівському Золотоверхому кафедральному соборі, відбулося чергове засідання Священного Синоду Української Православної Церкви (Православної Церкви України). Після розгляду і рекомендації Синодальної Комісії з питань канонізації святих було приєднано до лику святих святителя Йосифа (Нелюбовича-Тукальського), Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси (+1675), днем його пам’яті визначений день упокоєння 8 серпня (26 липня ст.ст.). Також було надане благословення на місцеве шанування у єпархіях на території історичної Волині та у м. Києві відомої православної діячки XVI-XVII століть, сповідниці православної віри, меценатки, фундаторки Київського Братського Богоявленського монастиря та Київської братської школи Єлизавети Василівни Гулевич, відомої також як Галшка Гулевичівна (+1642). День пам’яті праведної Єлизавети відзначатиметься щорічно в день її небесних покровителів – пророка Захарії і праведної Єлисавети, батьків святого Іоанна Хрестителя, 18 вересня (5 вересня ст.ст.). Синодом було надане благословення на загальноцерковне шанування прославлених ікон Божої Матері: «Далешівська», визначивши днем її шанування 21 червня (8 червня ст.ст); «Ласкава Станіславська», визначивши днем її шанування 14 жовтня (1 жовтня ст.ст.); «Вінницька» («Вінницько-Рожецька»), визначивши днем її шанування 7 вересня (25 серпня ст.ст.); Ставропігійська «Одигитрія», визначивши днем її шанування день свята Собору Пресвятої Богородиці 8 січня (26 грудня ст.ст.). Також було надане благословення на місцеве шанування у Івано-Франківській єпархії ікони Божої Матері «Угорницька», з днем святкування 10 вересня (28 серпня ст.ст.).

    У зв’язку з багатьма питаннями, які надходять після першого акту канонізації в Українській Православній Церкві протодиякон Владислав Демченко поспілкувався з членом Синодальної Комісії з питань канонізації святих професором, доктором наук з богослов’я, проректором з наукової роботи Київської православної богословської академії, протоєреєм Віталієм Клосом. Інтерв’ю опубліковане на сайті ПЦУ.

    Отче Віталію, Ви є членом Синодальної комісії з питань канонізації святих Православної Церкви України. І перше питання про саму комісію: які її завдання і роль у процесії канонізації святих?

    Комісія з питань канонізації святих – це синодальний орган Православної Церкви України, який створений для ретельного вивчення матеріалів, особистих справ, благочестивого життя, праць, подвигів і чудотворення тих осіб, які пропонуються для приєднання до лику святих або як ми звикли говорити, для канонізації. Головою комісії є митрополит Вінницький і Барський Симеон.

    У комісії наразі працюють дванадцять осіб, серед яких архієреї, представники духовенства, а також мирянин-науковець. Згідно до положення про комісію, до її роботи можуть залучатися представники інших синодальних установ нашої Церкви, світських закладів, а також фахівці-науковці. Зокрема в засіданні, що відбувалося у травні цього року, брав участь Голова Інституту церковної історії митрополит Львівський і Сокальський Димитрій. Крім цього, члени комісії при підготовці документів співпрацюють зі світськими істориками (Києва, Львова, Луцька, Вінниці, Полтави тощо).

    Документи, які надходять в комісію, після їх ретельного опрацювання подаються на розгляд Священному Синоду, який очолює Предстоятель нашої Церкви Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Саме Синод на підставі рекомендацій нашої комісії і приймає рішення щодо приєднання тієї чи іншої особи до лику святих.

    А хто може подати пропозиції і документи для канонізації в комісію?

    Зазвичай документи подаються правлячим архієреєм тієї єпархії, де несла духовні подвиги або постраждала за віру та особа, яка пропонується для канонізації. Архієрей, у свою чергу, спирається на ті дані, які зібрали з його благословення помічники-священники або надали дослідники історії, з якими співпрацює та чи інша єпархія. Комісією розроблені і надіслані в усі єпархії вимоги до підготовки документів і зразки, які повинні допомогти якісно зібрати необхідний фактичний та історичний матеріал на місцях.

    Розкажіть про критерії, за якими Церква визнає людину святою?

    Таких критеріїв декілька, але основними є три, які були сформульовані у XVII столітті Єрусалимським Патріархом Нектарієм (†1680 р.): «1) чистота православ’я; 2) звершення всіх чеснот (добродітелей), за котрими слідує стояння за віру навіть до крові, та 3) явлення Богом надприродних знамень та чудес».

    У нас, на теренах Руси-України люди завжди надавали великого значення останньому з трьох перелічених критеріїв, тобто чудесам по молитвах святих, або через їхні мощі чи ікони. Але насправді чудеса не є найголовнішим критерієм. Про це ще у ХІ столітті писав ієромонах Яків Мних – давньоруський мислитель і письменник. Цієї теми він торкнувся у знаменитій «Пам’яті і похвалі князю Руському Володимиру», яка написана з метою прославлення рівноапостольних діянь блаженного князя Київського Володимира Великого та відображення епохальних історичних подій періоду його правління – прийняття християнства, як особисто Володимиром, так і просвітлення всього свого народу через проповідь та справи милосердя, якими прославився хреститель Руси-України на всі віки. Прославлення та возвеличення князя Володимира, як хрестителя української землі, є лейтмотивом всього змісту твору. Чернець Яків хоче. щоби його твір був прочитаний та осмислений, а тому майже на початку своєї праці наводить цитату зі Священного Писання, а саме звернення апостола Павла до Тимофія: «Сину Тимофію, що чув ти від мене при багатьох свідках, це передай вірним людям, які були б здібні й інших навчити» (2 Тим. 2: 2).

    Тоді якраз порушувалося питання щодо канонізації хрестителя Руси, і як певні заперечення згадувалося, що від князя Володимира після смерті не було чудес. Яків Мних аналізував це питання і зазначав, що чудеса не є найважливішим фактором. На підтвердження своєї думки він навів цитату з послання до Галатів апостола Павла, про плоди, які приносить в людині Дух Святий, а також цитату з творів святителя Іоана Златоустого, який говорив так: «Від чого пізнаємо і розуміємо людину святу, чи від чудес, чи від діл?» І мовив: «Від справи пізнаємо, а не від чудес, бо багато і волхви (тобто чаклуни) чудес створили бісівським обманом».

    Отже, наявність чудес є важливою умовою, як і нетлінність мощей і благоухання кісток, як про це писав згаданий вже мною патріарх Нектарій, але насамперед, Церква бере до уваги благочестиве життя і подвиги особи, яку канонізує. І, звичайно, береться до уваги шанування цієї особи як святої благочестивим народом Божим.

    Тобто шанування народом є також важливою підставою для канонізації? Відомо, що багатьох святих люди шанували ще до того, як церковні ієрархи приєднали їх до лику святих.

    Так. Часто буває, що благочестивий народ вшановує ще до канонізації тих чи інших святих. Яскравим прикладом є преподобний Феодосій Києво-Печерський, якого почали вшановувати як святого одразу після його упокоєння, тому що й чудеса творилися і дійсно було багато підтверджень щодо його святості. Але оскільки на той час митрополитами були іноземці, то вони ставилися не дуже прихильно до місцевих святих. І процес вшанування, який з одного боку ієрархією, можна сказати, суб’єктивно штучно стримувався, з іншого боку розвивався і поширювався в народному церковному середовищі. І, як ми знаємо, тільки після звернення ігумена Феоктиста і братії монастиря до князя Святополка ІІ, а потім вже після звернення правителя до митрополита Никифора, у 1108 році відбувся офіційний процес канонізації преподобного Феодосія. Хоча до цього часу вже було народне шанування цього святого подвижника.

    ПЦУ нещодавно канонізувала двох святих: митрополита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського) та Єлизавету Гулевич. Давайте поговоримо при них, і спершу про митрополита Йосифа. Якщо коротко, то як би Ви його описали?

    Перш за все, це святитель Церкви Христової, подвижник, який жив у дуже складний період історії нашої держави, який названий істориками Руїною. Це людина, яка самовіддано працювала на ниві Христовій і жертовно виявляла свою любов до Православної Церкви і до свого рідного народу, і не тільки в духовному плані, а й у матеріальному. Зокрема є свідчення, що митрополит Йосиф віддав навіть те, що було необхідне для його прожитку, для студентів Києво-Могилянської академії.

    Крім всього іншого, він мав силу не зважати ні на які зовнішні впливи. Є свідчення, наприклад, що до нього неодноразово зверталися з Москви і були намагання перетягнути митрополита на цей бік, але святитель був непохитний. Адже він мав надзвичайно великий авторитет серед українського народу, зокрема серед козацтва. Збереглися міркування московського посланця про те, що якби митрополит з тим чи іншим твердженням погодився, то однозначно, що і всі інші впливові постаті у більшості підтримали би його позицію, зокрема, щодо підпорядкування Москві. Тому святитель митрополит Йосиф (Нелюбович-Тукальський) – це визначна постать, яка була незаслужено призабута в історії України і в історії Церкви. Можна впевнено сказати, що він намагався об’єднати і примирити між собою весь благочестивий православний люд. Наскільки це йому вдавалося, дуже складно судити, тут треба зважати на весь історичний контекст.

    Коли ж ми подивимося на життєвий шлях святителя, то зможемо знайти ці речі. Чистота православ’я митрополита Йосифа не підлягала та й не могла піддаватися будь-яким сумнівам. Відносно здійснення добрих справ то тут святитель, напевне, перевершував всіх сучасників, за що й любили його люди. Його служіння Українській Церкві проходило під страхом смерті, ув’язнення і покарання при постійних переслідуваннях та нападах з боку як московської, так і польської влади, католиків й уніатів. Якщо ж говорити про чудеса та знамення, то варто наголосити на тому, що народ Божий оцінив його духовні заслуги, його стійкість у вірі та піклування про Церкву, тому шанував його після смерті, певною мірою, як святого. Є свідчення церковних джерел про нетлінність його мощей. Зокрема в «Київському місяцеслові» за 1797 р. вказувалося, що тіло святителя Йосифа, яке перебувало у Мгарському монастирі «дотепер залишається нетлінним».

    З опису Мгарської обителі ми знаємо, що тіло святителя Йосифа лежало у стіні, навпроти мощей патріарха Константинопольського Афанасія Пателарія або Афанасія Царгородського (сидячого), який був названий так, тому що був похований у Преображенському соборі Мгарського монастиря, сидячи на архієрейському троні (в 1930-х роках, після розграбування обителі більшовиками, був перенесений у Харків). Так ось, в описі вказується, що люди, які приходили для поклоніння у Мгарський монастир, вшановували одного й іншого святителя. Однак це не сподобалося в подальшому тим, хто вважав, що святитель Йосиф поламав їхні плани щодо українських земель. Тому, коли прийшла влада московська, імператор Петро І, очевидно, з політичних мотивів, наказав замурувати тіло святителя Йосифа, припинивши таким чином його шанування.

    Тобто можна стверджувати, що якби гроб з тілом митрополита не був замурований і не було фактично насильно припинене його шанування, можна припустити, що канонізація святителя Йосифа відбулася би ще раніше?

    Акцент тут треба робити на тому, що Україна в ті часи була в поневоленні, – спочатку в Речі Посполитої, а в подальшому відбувся її поділ на дві частини. І ми знаємо, що цей період називається Руїною, коли насправді у нас не було своєї власної держави, що відбивалося дуже негативно на тих процесах, які проходили в суспільстві загалом і в Церкві зокрема.

    Ви пригадали про Річ Посполиту. Напевно те, що митрополит Йосиф противився полонізації і насильницькому поширенню унії, теж відіграло свою роль для його канонізації?

    Однозначно. Бачите, він тут намагався, наскільки від нього залежало, щоби дійсно об’єднати Церкву, щоби унія, як порушення єдності Православної Церкви, взагалі була взагалі скасована. Тобто, коли йшлося про якісь угоди чи домовленості, чи якісь офіційні документи, то ми знаємо, що у них завжди було присутнім і церковне питання. І, зокрема, неодноразово говорилося про те, що унія, як державно-політична конструкція, має бути скасована. Це прослідковується в більшості козацьких договорів того часу із правителями Речі Посполитої, зокрема чітко і яскраво це відображено в Гадяцькому договорі (1658 р.), де згадується і про Київську академію, і в багатьох інших. Багато з цих прикладів мають безпосередній стосунок і до святителя Йосифа (Нелюбовича-Тукальського), який також прагнув, щоби не було церковного розділення в тогочасній Гетьманщині або у землях Війська Запорізького, тобто Українській державі.

    Історики пов’язують ім’я митрополита Йосифа з особою гетьмана Дорошенка, який був неоднозначною фігурою в історії України, зокрема через свої зв’язки із турками. Як дружба між гетьманом і митрополитом впливала на рішення про канонізацію?

    Гетьман Петро Дорошенко (з 1665 р.) був визначною постаттю в нашій історії. Він мав досить великі плани – наново з’єднати Правобережну та Лівобережну частини України в одну державу. На жаль він не зумів реалізувати своїх намірів. Тут ми повинні дивитися об’єктивно на будь-які питання, але ми не можемо стверджувати, що митрополит напряму міг впливати на такого амбітного правителя. Звісно, що гетьман, який поважав митрополита Йосифа, міг запитати його думки чи попросити поради, але говорити, що митрополит Йосиф впливав на кінцеві рішення щодо того чи іншого питання, а тим більше звинуватити митрополита в тому, що сталося в подальшому, чи в період Руїни, чи в період воєн, а потім розрухи, – це явне перебільшення.

    Як духовна особа, митрополит молився за гетьмана, молився за те, щоби був мир і спокій, за те, щоби в Україні, в тогочасній Гетьманщині, дійсно не було війни, як такої, бо ми прекрасно розуміємо, що Церква завжди молиться за мир. І якщо дехто хоче думати, що святитель Йосиф впливав на гетьмана Дорошенка, то, напевно, цей вплив був позитивний – вплив з позиції святителя, миротворця, з позиції церковної людини, яка дбала про народ Божий.

    Перша реакція, яка з’явилася з російського боку, якраз і була зосереджена на стосунках митрополита Йосифа і гетьмана Дорошенко та на політичних рішеннях останнього, які призвели до сумних наслідків. Але по-перше, як я вже сказав, безпідставним є твердження, що Дорошенко приймав свої рішення не самостійно, а під чиїмось впливом чи тиском, по-друге, сам митрополит Йосиф висловлював гетьману Дорошенку свою позицію про помилковість його певних рішень.

    Напевне нам сьогодні також слід пам’ятати про те, що не варто з позиції людини XXІ століття судити, як саме потрібно було поступити в тій історичній ситуації. Адже учасники подій минулого, і зокрема, гетьман Петро Дорошенко, могли зважати тільки на власний досвід, у якому було викорінення української православної ідентичності з боку Речі Посполитої і «братні обійми» Москви, які означали втрату перспективи побудови власної держави. А щодо турків – тут була надія та сподівання на краще майбуття. Але вона швидко зникла. І святитель Йосиф, як людина щира і мудра, зумів це побачити і визнати.

    Від святителя Йосифа перейдемо до Галшки Гулевичівни, або Єлизавети Гулевич, яка також була канонізована і яка у світських колах відома насамперед як благодійниця Києво-Могилянської академії. Чи було лише її благодійництво щодо навчального закладу приводом для канонізації?

    Крім благодійництва, жертовності людини ми повинні говорити про сповідання православної віри. Про Галшку Гулевичівну, – так у побуті називали Єлизавету Гулевич, – є свідчення, що вона не тільки щедро жертвувала на школи і братства, але й твердо сповідувала віру у важких історичних та непростих особистих обставинах й до останнього подиху зберегла вірність Православній Церкві.

    Розкажіть більш детально, за що канонізували праведну Єлизавету?

    Говорячи про сповідання віри Галшкою Гулевичівною, варто зважати на те, що вона вийшла заміж за сина Іпатія Потія – основоположника і активного поборника унії в Україні. Тому Єлизавета повинна була обирати між особистим щасливим і спокійним родинним життям і православною вірою. Обравши вірність Православній Церкві і вірі, вона перетерпіла багато духовних страждань та утисків від родини свого чоловіка.

    Іншим важливим фактором для мене, як для члена комісії з питань канонізації, була жертовність праведної Єлизавети, оскільки завдяки цій жертовності ми сьогодні можемо говорити про цілу плеяду визначних постатей, які отримали виховання та освіту у Києво-Могилянській академії і в подальшому в Київській духовній академії. Зважте на те, що жертовність була проявлена жінкою, що не є характерним для того часу. Тому що в більшості ми знаємо про благодійність чоловіків, зокрема відомих нам князів і гетьманів, полковників козацького періоду, які будували храми і монастирі, жертвували багато засобів для їх існування.

    Крім того, говорячи про благодійництво Єлизавети Гулевич, яке вона виявила, до речі, не лише до Київської братської школи (майбутньої академії), чи київського Братського монастиря, а й до Луцького Хрестовоздвиженського братства, слід зважати мету цього благодійництва, яке було спрямоване не на здобуття собі людської слави, як це буває в окремих жертводавців та меценатів, і навіть не лише для підтримки освіти як такої. Кінцевою метою її жертовності було збереження православної віри через виховання та освіту майбутніх пастирів Церкви і церковних діячів, які могли би захистити православну віру на теренах України від насильницьких полонізації та латинізації.

    Ми вже згадували про першу реакцію на канонізацію митрополита Йосифа з боку росіян, а як щодо праведної Єлизавети, чи були в процесі роботи комісії питання щодо її особи, які дискутувалися?

    Комісія вивчала різні джерела та історіографію з цього питання й враховувала сучасні напрацювання. Всі матеріали надані фахівцями були детально проаналізовані та обговорені. Так, в одному дослідженні висловлюється припущення щодо недостовірності «фундушу» – тієї самої дарчої Галшки Гулевичівни, якою вона «умислила Церкві Божій добро учинити» і віддала (фундувала) свій «власний двір з землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи». Цим, як відомо, було покладено початок Київській братській школі. Якщо ж аналізувати міркування автора критичного дослідження, то ми прийдемо до того, що Київська академія заснована не у 1615 році, а за святителя Петра Могили у 1631 році й до цього мав стосунок гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

    Всі дослідники Київської академії, починаючи з Аскоченського, а в подальшому і Микола Петров, і Степан Голубєв, й інші говорять у своїх працях про фундуш Галшки Гулевичівни. У різних авторів, які у своїх дослідженнях торкалися початкового періоду Київської Академії, однозначно зустрічаються свідчення про цей фундуш, тобто про той двір, в якому в подальшому була збудована Київська братська школа, Київська колегія і Київська академія – Могилянська, а потім – Київська духовна. А наукові гіпотези, на основі яких висловлюються сумніви у достовірності фундушу, залишаються на рівні припущення, тому що підтвердити їх наразі неможливо.

    Під сумнів ставиться і «упись», тобто реєстр Братства 1616 року, а по суті – уся початкова історія Київської академії. Можна по аналогії сумніватися і у біографіях інших визначних постатей того часу, наприклад, святителя Іова (Борецького), який вважається першим ректором академії, тощо.

    Як відомо, першим ректором академії був священник Іван Борецький, який служив у Воскресенській церкві на Подолі, якого за його милостиню називали другим Іваном Милостивим, уподібнюючи його до святителя Олександрійської Церкви патріарха Іоана, якого називали Милостивим, тому що він роздавав милостиню усім, хто до нього звертався. Так і священник Іван Борецький (в подальшому – митрополит Іов) усім, хто до нього звертався, також допомагав і мав добру славу на Подолі і взагалі в Києві і був обраний першим ректором академії через свою вченість.

    Оскільки оригінальних документів з того часу збереглося дуже мало, то можна ставити під сумнів дуже багато фактів, а з іншого боку – будувати будь-які припущення.

    Тому, коли ми говоримо про XVII століття або про більш ранній час, то ми розуміємо, що до нашого часу багато оригінальних документів не збереглися або дійшли до нас у копіях. У дослідників в такому випадку завжди залишається бажання щось піддати сумніву і перевірити. Але ми, як церковна комісія, спиралися не на якісь окремі припущення чи гіпотези, а на загально відому та цілісну концепцію, сформовану цілою плеядою дослідників Київської академії, згідно до якої у початковий період історії Києво-Могилянської академії прослідковується велика роль у її заснуванні Галшки Гулевичівни або Єлизавети Гулевич.

    Митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський канонізований для загально церковного шанування, а Єлизавета Гулевич для місцевого. У чому різниця, поясніть, будь ласка.

    Ми віримо, що і святитель Йосиф (Нелюбович-Тукальсьий), і праведна Єлизавета Гулевич перебувають сьогодні у райських оселях серед святих, тому й вони приєднані до лику святих нашої Церкви. Різниця між ними полягає лише у географічному принципі вшанування. Ім’я святителя Йосифа буде внесене у церковний календар Православної Церкви України і він буде вшановуватися всією Церквою, а праведна Єлизавета буде вшановуватися поки що в тих місцевостях, де вона потрудилася заради Христа і Його Церкви, тобто у м. Києві та на землях історичної Волині, як про це сказано у рішенні Священного Синоду.

    Щодо праведної Єлизавети Ви зауважили, що вона поки що буде вшановуватися місцево. Чи значить це, що є перспективи, щоби і вона стала загальношанованою святою в Україні?

    Звісно, що є. Все в руках Божих. Ми знаємо, що в попередні часи місцево вшановувалися й інші святі. Яскравим є приклад святих князів страстотерпців Бориса і Гліба, а також святого, який жив не так давно – преподобного Меркурія, ігумена Бригінського, Чернігівського, яких спочатку також канонізували як місцевошанованих, а зараз вони є в календарі нашої Церкви і їх згадують по всій Україні та навіть за її межами.

    Тобто якщо Єлизавету люди будуть шанувати за межами Волині та Києва, то Синодом буде ухвалене наступне відповідне рішення?

    Мані здається, що тут важливим є те, про що ви сказали, а саме, шанування. Ми ж не можемо прописати: вшановувати або не вшановувати у тій чи іншій місцевості чи єпархії. І якщо ім’я праведної Єлизавети будуть згадувати і шанувати її як святу в інших регіонах України — йдеться не лише про молитви і звершення богослужінь на її честь, але й про наукові та благодійні заходи – все це слугуватиме для її загальноцерковного вшанування. Можливо наше жіноцтво буде обирати собі Єлизавету, як приклад для наслідування, заступницею і покровителькою, особливо для тих, які сьогодні теж є благодійницями храмів, чи ті, які своєю працею допомагають Церкві, то це питання однозначно буде порушуватися. А рішення, яке нещодавно було ухвалене Синодом нашої Церкви, спонукатиме, певною мірою, і в інших регіонах звертатися до цієї святої з молитвою.

    Для ПЦУ це перша канонізація після отримання Томосу про автокефалію. Чи завершилася вона після рішення Синоду, яке було оприлюднене і чи, можливо, надалі відбудеться якась урочиста церемонія?

    Канонізація – це соборна діяльність Церкви. Я вже розповідав, що канонізація починається зі збору матеріалів на місцях, у тих єпархіях, де прославилися своїми подвигами чи стражданнями за віру святі. Там же відбуваються й перші обговорення. Потім рішення дозріває, якщо так можна сказати, у Синодальній комісії з питань канонізації, де триває обговорення наданих єпархією документів і свідчень. Після цього рішення про канонізацію або приєднання до лику святих приймає Священний Синод під головуванням Предстоятеля Церкви. Як і всі синодальні рішення, рішення про канонізацію проходить затвердження Собором архієреїв нашої Церкви. Підсумком процесу є також прославлення – особливе урочисте богослужіння на честь цих святих, де вперше соборно, від імені всієї Церкви, до них звертаються з молитвою перед їх іконами. Отже, чекаємо на Архієрейський Собор і на святкову службу та урочисте прославлення святителя Йосифа (Нелюбовича-Тукальського) та праведної Єлизавети Гулевич.

    Святі мають бути прикладом для вірян. Що Вам особисто найбільше подобається чи можливо, навіть вражає в житті святителя Йосифа і Єлизавети Гулевич.

    Для мене вони перш за все є прикладом ревності у сповіданні православної віри, наслідком чого були їхні діяння. Для Галшки Гулевичівни або праведної Єлизавети – це благодійництво, а для святителя Іосифа – жертовне служіння Церкві Христовій і її єдності на теренах України.

    Найсвіжіше

    Популярне