Блаженнійший митрополит Київський і всієї України Епіфаній виголосив проповідь на Літургії у двадцять п’яту неділю після П’ятидесятниці, повідомляє пресслужба Павославної Церкви України.
Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Цього дня з рядків 4-ої глави Послання апостола Павла до Ефесян ми чуємо сповнений внутрішньої глибини й сили заклик до християн «зберігати єдність духу в союзі миру» (Еф. 4:3). І цей заклик, звернений не лише до християн Ефесу, але до всіх вірних і на всі часи, апостол підкріплює поясненням як внутрішніх основ єдності, так і шляхів її досягнення.
Безпосередньою причиною до написання цих рядків була потреба утвердити цілісність Церкви Христової загалом і громади в Ефесі зокрема перед обличчям двох основних викликів, які протистояли цьому. Перший полягав у намаганні деяких християн з юдеїв насадити думку про виключну необхідність всім вірним дотримуватися обрядового закону Мойсеєвого та юдейської традиції. А другий виклик полягав у впливі на новонавернених християн оточуючого середовища, через що вони спокушалися гріховними звичками.
Громада Ефесу, до якої пише апостол Павло, складалася переважно з колишніх язичників, які під впливом проповіді увірували в Христа. Слід також зауважити, що місто Ефес було не просто одним з численних елліністичних міст Малої Азії – воно було загальновідомим центром культу богині Артеміди, на честь якої тут був збудований храм, за велич архітектури визнаний одним з семи чудес світу. Тобто Ефес був особливим осередком ідолопоклонства, а значення місцевого храму і культу Артеміди ефеської в елліністичному світі було дуже велике.
Тому апостол приділяє таку велику увагу настановам для християн Ефесу, закликаючи їх не піддаватися ані облещенню з боку ревнителів старого закону, ані спокусам від способу життя своїх колишніх одновірців-язичників.
Ревнителі спокушали новонавернених, які не були юдеями, думкою, що їм необхідно дотримуватися старозавітних приписів і юдейських традицій. Апостол відкидає таку думку і пояснює, що значення цих приписів і традицій завершилося з приходом Месії, Господа Ісуса Христа. «Ви – каже святий Павло, – колись язичники плоттю, […] були в той час без Христа відчуженими від громади ізраїльської, чужі завітам обітниці, […] а тепер у Христi ви, що колись були далекими, стали близькими Кров’ю Христовою. Бо Він є мир наш, Який створив з обох одне i зруйнував перепону, яка стояла посередині, скасувавши ворожнечу плоттю Своєю, а закон заповідей вченням» (Еф. 2:11-15).
Тобто якщо до пришестя Христового між юдеями, яким було дано Богом обітниці, яким було відкрито закон, було обіцяне пришестя Месії, та язичниками, які всього цього не мали, існувала ніби духовна стіна – то тепер вона зруйнована. І Христос єднає в Собі всіх вірних незалежно від їхнього минулого – чи вони були юдеями, чи язичниками, до якого з народів належали, в якому суспільному стані перебували тощо. Тобто єднає всіх незалежно від зовнішніх відмінностей, які об’єктивно існують серед людей.
Хоча ці зовнішні відмінності залишаються в світі, бо продовжують існувати жінки і чоловіки, існують різні народи, залишається відмінність в суспільному становищі різних людей, багатих і бідних, можновладців та підлеглих тощо – але у Христі всі ці відмінності долаються, через що вся різноманітна спільнота вірних творить єдине тіло, Церкву, Главою якої є Сам Спаситель. Так про це свідчить і апостол Павло, кажучи: «Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, […] діяв у Христi, воскресивши Його з мертвих i посадивши праворуч Себе на небесах, […] i все підкорив під ноги Йому, i поставив Його вище за все, главою Церкви, яка є тіло Його» (Еф. 1:17,20,22-23).
Ось про цю єдність тіла Христового, яку всім християнам належить оберігати та про яку слід дбати, промовляє апостол у словах, які нині читаються в храмах, закликаючи «зберігати єдність духу в союзі миру». І він пояснює підстави такої єдності тим, що «одне тіло й один дух, як ви й покликані в одній надії покликання вашого; один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог i Отець усіх, Який над усіма, i через усіх, i в усіх нас» (Еф. 4:4-6).
Тобто нема і не може бути одного бога для християн з юдеїв, а якогось іншого – для християн з язичників. Нема і не може бути двох чи більше спасителів, не може бути різною чи суперечливою божественна істина. Сповідуючи єдиного Бога, ми віримо, що Він послав Свого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, щоби відкрилося спасіння для всіх людей. І це спасіння можливе лише і виключно через Христа і у Христі. Відтак ті, хто противляться єдності Церкви, хто під різними приводами ставлять свої, людські, міркування вище за Істину – противляться Самому Богу.
Такими були згадані раніше лжевчителі, які мудрування тлумачів закону Мойсеєвого ставили вище за Євангеліє і своїми проповідями сіяли розділення серед перших християн. Такими, на жаль, є і всі ті, хто як у давній час, так і нині бажає єднати християн не навколо віри в Бога, не навколо Христа і Євангелія, а навколо власних переконань і мудрувань, які вони цінують більше, ніж євангельську істину. Ми, слухаючи повчання апостола Павла, повинні відкидати подібні спокуси.
Тут можна почути справедливе запитання: а чи не суперечить єдності Церкви Христової, як стверджують деякі, існування Помісних Церков, їхня самостійність у справах управління, їхня певна відмінність у звичаях і традиціях? Настанови апостола Павла дають ясну відповідь на це питання: ні, не суперечить. Бо Христос не прийшов усіх зробити однаковими, але прийшов об’єднати всіх у Собі та через Себе – з Отцем Небесним. Він дав одне Євангеліє, звершив одне спасіння для всіх, створив єдину Церкву, як спільноту тих, хто вірує в Нього.
Тому не має значення, навчаємося ми істини з Євангелія від Матфея чи від Іоана, чи з послань апостольських. Не має значення, належимо ми до громади вірних у місті чи в селі, збираємося на молитву в соборі чи у пристосованому приміщенні, прославляємо Бога тією чи іншою рідною для нас і зрозумілою мовою. Бо ми навчаємося єдиної істини, належимо до єдиної християнської спільноти, єдиної Церкви, єдиними устами і єдиним серцем славимо Творця.
За умовами часу і простору, за спорідненістю мови та культури, за обставинами життя у тій чи іншій державі ми єднаємося у місцеві Церкви – але всі вони складають єдине тіло Церкви Христової, оскільки сповідують одну й ту саму віру, зберігають одні й ті самі таїнства, додержуються єдиного євангельського вчення та Священного Передання.
Тому з одного боку ми нині маємо 15 внесених до Диптиху Помісних Православних Церков, але з іншого – всі Помісні Церкви були і залишаються єдиною Христовою Церквою. Тією Церквою, віру в яку ми сповідуємо щоразу, коли проголошуємо Символ віри. Тією, яка відкидає і намагання зробити всіх однаковими, як намагалися це зробити ревнителі юдейства щодо ефеських християн, але яка відкидає і поділи, що ставлять будь-яку земну ознаку більш важливою і визначальною, ніж єдність у Христі.
Сказавши про внутрішні виклики щодо єдності Церкви маємо звернути увагу і на виклики зовнішні. Головним таким викликом є спокуси світу цього, який лежить у злі. Тож якщо у своїй громаді, у місцевій та вселенській Церкві християни повинні дбати про єдність у Христі, то у стосунках зі світом нам належить бути пильними, щоби не змішуватися з ним і не давати в нас самих місця тому злу, в якому лежить світ. «Тому я кажу i заклинаю Господом, – пише до християн апостол Павло – щоб ви більше не робили так, як роблять інші народи через суєтність розуму свого» (Еф. 4:17). А як слід робити? На це питання він відповідає, кажучи: «Благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані, з усякою смиренномудрістю й лагідністю та довготерпінням, терплячи один одного з любов’ю» (Еф. 4:1-2).
Тож, дорогі брати і сестри, слухаючи настанови апостола Павла, будемо пильнувати за тим, щоби зберігати єдність Церкви, «зберігати єдність духу в союзі миру», водночас віддаляючись від всього, що притаманне гріховному світові. І нехай Господь зміцнює нас на цьому доброму шляху!
Амінь.
