Чорногорія – не тільки єдина змогла пройти югославські криваві 90-ті без бойових дій на власній землі, але і єдина проголосила та почала будувати мультиетнічну громадянську державу. Втім, в 2019-2020 рр. стало зрозуміло: ідеї із залучення сербів у чорногорський проєкт (або план із асиміляції сербського населення Чорногорії, як кажуть самі серби) призвело не до зменшення, а до посилення в країні просербських сил, частина з яких є відверто шовіністичними.
На сьогодні Чорногорія є якщо не гарячою, то принаймні вже не повністю “холодною” зоною на європейському континенті. І “хімічна реакція” ще не зупинилася…
Про це пише Наталя Іщенко, засновниця проєкту “Балканський оглядач”.
Особливості конституційного устрою Чорногорії та моделі урядування створили таку політичну практику, за якої серед провідних партій є суто громадянські структури; є партії, які об’єднують прочорногорські налаштованих представників різних національностей; є партії національних меншин; є політичні партії, які формально не є національними, але по факту є сербськими.
Цю картину найкраще ілюструють результати виборів до парламенту країни, які відбулися 30 серпня минулого року.
Найбільше голосів – трохи більше 35% – набрала Демократична партія соціалістів (DPS), лідером якої є діючий президент Міло Джуканович. DPS мультинаціональна політична сила, яка, тим не менш, стоїть на патріотично прочерногорських позиціях.
Другою стала коаліція “За майбутнє Чорногорії”, основу якої склав Демократичний фронт (DF) – суто сербська та просербська політична сила, яка орієнтується на офіційний Белград та сербського президента Александара Вучича. “За майбутнє Чорногорії” набрала 32,55% голосів.
До виборів просербські політичні сили організовували масові протести проти намірів тодішньої влади на чолі із DPS зменшити вплив Сербської православної церкви. Ухваленим парламентом законом передбачалося, що від СПЦ до держави буде передане майно, яке належало Чорногорської державі раніше, до приєднання Чорногорії до Сербії, а Чорногорської церкви до Сербської 100 років тому, і на яке у Сербської церкви немає доведеного права власності. Ініціатори цього акту говорили про необхідність утвердження секулярної держави (по Конституції церква в Чорногорії відділена від держави) і про необхідність зменшення впливу Сербської церкви, або, як кажуть “Церкви Сербії”.
В той же час опоненти – СПЦ, Белград, просербські політики в Чорногорії – звинувачували владу в просування чорногорського націоналістичного порядку денного, намаганні створити свою, окрему Чорногорську церкву, розколовши сербське православ’я.
Зрозуміло, що ці тези палко підтримувала Москва, але і в західних столицях до цієї аргументації відносилися із розумінням, бо, з їхньої точки зору, актуалізовувати суперечливі релігійні питання в громадянській державі неприйнятно.
Створення правлячої коаліції, в яку увійшли одночасно радикально просербські партії та проєвропейська громадянська спільнота, стало наслідком цих процесів.
Чергове загострення протистояння початку вересня цього року , коли інтронізація Чорногорсько-Приморського митрополита Сербської православної церкви призвела країну на межу громадянського конфлікту, продемонструвало, що ситуація розвивається в бік ще більшого розколу та радикалізації.
Просербські політики займаються активним та відкритим просуванням концепту Чорногорії як частини Сербського світу. Патріотичні чорногорські опозиційні сили та президент Міло Джуканович опираються цьому процесу, заявляючи навіть про можливість силового спротиву.
Громадянське суспільство знаходиться в шпагаті між двома національними платформами, і кожен активіст і простий громадянин, в залежності від етнічних коренів, вже починає дивитися в бік національних проєктів, при чому не тільки двох названих, бо вплив сусідніх Албанії, Хорватії теж ніхто не відміняв…
Захід – США та ЄС – намагаються змусити сторони домовитися і повернутися до розбудови громадянської держави, яка забезпечує добробут та захищає права представників всіх націй. Але останні події демонструють – ситуація, коли в Чорногорії одночасно розвивалися дві держави, і громадянська, і національна, йде якщо не до свого завершення, то точно до переосмислення та перезавантаження.
