17 серпня 2021 року виповнюється сьома річниця обрання очільником філії Російської Церкви в Україні митрополита Онуфрія (Березовського). Онуфріївські свята – єдині дні в році, коли офіційні рупори РПЦвУ забувають про свою риторику про «гониму Церкву». Зазвичай на ці урочистості служителі Московського патріархату в Україні складають хвалебні оди на адресу свого «найканонічнішого предстоятеля».
«Мудрий, молитвеник, подвижник, і чи не живий святий на цій грішній землі»: чого тільки не придумують підлеглі Онуфрія аби вислужитись перед ним. Спробуємо ж поглянути на Онуфрія без пафосу і традиційних для російського клікушеського православ’я – панегіриків.
Поверхневий аналіз покаже, що «мудрий керівник» втратив усі шанси війти в історію світового Православ’я як дійсно справжній добрий пастир, який дбає за свою паству. Яку замість того аби вивести у єднання зі всім Православним світом у автокефальній Церкві, він завів у непроглядні дебрі «русского міра» та самоізоляції.
Великому «молитвенику» досі не вдалось вимолити мир для України, про який, як заявляють його підлеглі, він постійно молиться. Хоча можливо не про той мир він та його колеги моляться.
«Подвижнику» так і не вдалось знайти в собі сміливість і дійсно здійснити подвиг, а саме розірвати 300-річні пута московського церковного ярма, або ж закликати того ж Путіна забрати свої війська з України.
У чому ж тоді подвиг Онуфрія? Імовірно, він проявляється у всецілому і відданому служінню Московській патріархії. Саме це митрополиту Онуфрію вдається робити як найкраще на чолі Російської Церкви в Україні.
Служіння Онуфрія припало на доволі складний період для України. Окупація Криму, війна на Сході вимагали від нього рішучих дій, або принаймні правдивих відповідей та об’єктивних оцінок. Утім за сім років свого «предстоятельського служіння» ми так і не отримали від нього відповіді на болючі питання: «чий Крим?» і «хто воює на Донбасі?». Замість чітких та однозначних відповідей українське суспільство чує лише банальні відмовки «Цєрковь внє політікі», «і Я не політик».
Дії самого Онуфрія і його підлеглих говорять самі за себе. Варто лише згадати як він разом зі своєю свитою 8 травня 2015 року не підвівся у Верховній Раді аби вшанувати загиблих новітніх героїв, які віддали своє життя у війні на Донбасі. «Ми не встали, тому що це був наш знак протесту проти війни як явища», – згодом пояснив свою поведінку і сам Онуфрій.
Проте усі присутні вшановували Героїв України, а не віддавали шану «війні». Жоден із учасників того засідання парламенту, та й будь-який житель нашої країни, не підтримує війни як явища. Тому виправдання Онуфрія є нікчемним і лише яскраво свідчить про зневагу до Героїв України, яких соромляться навіть відспівати священники Онуфрія.
Справжнім протестом проти війни було б не сидіння в Раді, а хоча б спроба відмовитись відвідувати столицю країни-агресора. Саме у Москві треба протестувати, водити хресні ходи під стінами Кремля і молитовні стояння за мир в Україні. Натомість митрополит Онуфрій за сім років не раз відвідував Москву та жодного разу не висловив хоча б слабеньку нотку протесту проти дій російського керівництва. Хоча як другий член Синоду РПЦ міг домогтись і більшого.
Взагалі ця подія, якою Онуфрій вляпався в історію України (напевно, у підручниках історії біля імені Онуфрія завжди буде фото його сидячого у парламенті), так разюче вирізняється на фоні яскраво вираженого побєдобєсія, що культивується в середовищі РПЦ та її філії в Україні. Інколи складається враження, що «Дєнь Побєди» чи не друге свято після Великодня для служителів РПЦ. Примітно, що минулого року Онуфрій на Великдень не служив, а на «Дєнь Побєди» попри карантин пішов служити панахиду у парк.
Дивно, але якби в часи Другої світової війни Онуфрієві попередники, такі як патріарх РПЦ Сєргій (Страгородскій) подібно до Онуфрія висували в Кремлі свій протест проти війни, не молились за армію, не збирали кошти на танкову ескадрилью Дмітрій Донской, що б зараз святкував би сам митрополит Онуфрій?
Чому попередники розуміли усю важкість проблеми, а їх наступники ні? Тому що для Онуфрія це не війна, а «мєждусобная брань», тобто громадянський конфлікт між самим українцями. Керівництво РПЦ впритул не хоче бачити реальні факти і докази російського військового втручання. Проте, імовірно, саме це втручання вони і схвалюють.
Бо як інакше можна пояснити хіротонію на єпископа Бахчисарайського відкритого сепаратиста Каліника (Чернишова), який активно сприяв окупації Криму Російською Федерацією навесні 2014 року. За що отримав нагороду від окупантів і нею дуже хвалився.
Сама ж так звана Кримська єпархія, яка де-юре ще підпорядковується Онуфрію, де-факто перебуває у безпосередньому підпорядкуванні Москві. Клірики цієї єпархії відкрито співпрацюють із російською окупаційною владою. Це у той час, коли Православна Церква України зазнає переслідувань і гонінь від тієї ж владі на півострові.
Проте Крим і Донбас – не всі поразки Онуфрія. Найбільшим його фіаском, безумовно буде Томос про автокефалію для Української Церкви. Через слабкість і відданість РПЦ і Кремлю Онуфрій ганебно провалив увесь об’єднавчий процес, тим самим зневажив своїх же вірян.
Трохи більше 20 років попередник Онуфрія, Блаженнійший митрополит Володимир (Сабодан), прокладав мости між гілками розділеного українського Православ’я, залучав до вирішення цього питання Константинополь та й саму ж Москву, та за півроку Онуфрій звів на нівець усі здобутки свого попередника.
Онуфрій мав реальний шанс стати на чолі об’єднаної Української Церкви і увійти в історію як великий святитель, проте ж вляпався в неї як «обєрєг єдінства руской церкві». Від чого він разом зі всією своєю ієрархією втратили свій канонічний статус, та незаконно носять свої титули.
Прикро, але заради «сохранєнія єдинства єдиной і нєдєлімой руской цєркві» Онуфрій пожертвував єдністю Української Церкви. Виникає логічне запитання: яка ж Церква йому дорожче?
Навіть підлеглу йому церковну організацію Онуфрій поставив у ще більш тісну залежність від Москви. Згадаймо архієрейський собор РПЦ 2017 року. Під маніпулятивною вказівкою в статуті РПЦ про «центр в Києві», та виокремлення в так звану окрему главу, у тому ж статуті, відбулось урізання прав самої РПЦвУ.
Чи це є досягнення якими варто хвалитись? Деструктивні дії, втрачені, або вірніше сказати, змарновані можливості змусили організацію Онуфрія прикриватись так званими «гоніннями», які, насправді, лише чергова маніпуляція для утримання власних прихожан. Гоніння на фоні масових хресних ходів центральними вулицями столиці, кількісного зростання виглядають як чергова брехня, яка схоже вже стала звичним станом в якому живе ця організація.
Підсумовуючи усе це можна сказати, що сім років служіння Онуфрія – це сім років деградації і цілковитого змарнування усього того, що було тяжкою працею здобуто його попередником.
Наостанок хочу ще згадати одну малопомітно деталь. Інтронізація Онуфрія відбулась поза храмом, на вулиці. Зазвичай предстоятелів возвадять на престол визначних християнських святинь Помісної Церкви, як наприклад Блаженнійшого Епіфанія возвели на престіл древньої кафедри Київських Митрополитів – Святої Софії. Не знаю чи був то знак, але нинішній статус Онуфрія і свідчить, що він залишився поза українською святинею на вулиці. Проте ще є час покаятись та все змінити…
