Неділя, 19 Вересня, 2021
Бiльше

    Щеплення від релігійних маніпуляцій: Як Україна завдає поразки Росії на теошахівниці

    Надання Томосу Православній церкві України у 2019 році не лише сильно позначилось на переосмисленні українським суспільством традиційних релігійних символів, їхньої ролі у процесі пошуку та розбудови національної ідентичності, а й, як не дивно, виявило дві сторони медалі українського соціально-політичного середовища – секулярну та клерикальну. Ще більшого значення набуває у цьому контексті приїзд Вселенського патріарха Варфоломія до Києва, який запланований саме у серпні, на День незалежності України. А провокації напередодні цього візиту з боку апологетів «русского міра», покликані дестабілізувати суспільний фон та поглибити ціннісний розкол українського соціуму, стають свідченням того, що Кремль продовжує свідомо використовувати релігійну самоідентифікацію як один із зовнішньополітичних інструментів. При чому формат цього інструментарію нашпигований маніпулятивними наративами в дусі імперських часів «за віру, царя та вітчизну» та передбачає нехтування усім, що може стояти на заваді їхньому поширенню, починаючи від матеріальних ресурсів та закінчуючи репутаційними ризиками. Яскравим прикладом останнього стало відверте ігнорування російським «оплотом православ’я» світової солідарності у контексті боротьби з пандемією, впровадження та дотримання карантинних заходів, адже в ієрархії пріоритетів російської святості «скрепні заходи», виявляється, займають вищу сходинку, порівняно з безпекою людини.

    Незважаючи на те, що в останні десятиліття більшість країн Європи відійшли від конфесійно-світського дуалізму, деякі держави Центрально-Східної та Південної Європи, не кажучи вже про азійські державні організми, продовжують використовувати релігійний чинник у процесах конструювання архітектоніки ідентичності, штучного створення/подолання соціальної поляризації та перенесення міжнародно-політичного протистояння на ціннісну систему координат. Особливо актуальним така лінія поведінки залишається для держав, які тією чи іншою мірою втягнені в асиметричне протистояння з сильнішими гравцями. Теошахівниця стає de facto театром боротьби в ідейному та ціннісному вимірі, що екстраполює військово-політичне протистояння у паралельну площину, зводячи нанівець доцільність послуговуватись критеріями «сили», «військової могутності», «демаркаційних ліній», «розміру території» тощо. В ідейному вимірі слабші «геополітично» гравці мають змогу за умов вибору правильної стратегії досягнути чималих успіхів та значно підірвати «м’яку силу» сильнішого противника. Яскравим свідченням цього можуть стати каскади світового православ’я, серед яких високим рівнем самостійності користуються не лише Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, а й Єрусалимська з понад 130 тисячами вірян, Російська — до 120 млн вірян, при чому УПЦ (МП) є її невід’ємною складовою, Сербська — близько 10 млн вірян, Румунська — понад 16 млн, Болгарська — 8 млн, Грузинська — 4 млн, Кіпрська — близько 450 тис., Елладська — 8 млн, Польська — 500 тис., Албанська — 700 тис., Чеських земель і Словаччини — 150 тис., і, власне, віднедавна Православна церква України, яка налічує близько 11 млн вірян. При чому серед усіх вище згаданих автокефальних церков «канонічну війну» Вселенському патріархатові проголосила лише Російська. Московський патріархат має навіть власну ієрархію помісних церков, окреслюючи таким чином кордони своєї «незалежності».

    З часів падіння Константинополя у 1453, синхронізованого з появою Російської імперії у 18-19 століттях, Москва докладала чимало зусиль для витіснення Константинополя з конфесійної арени, апогеєм чого стала концепція «Третього Риму», ілюстрована насамперед наративами про месіанську роль Росії як «оплоту православ’я». Тогочасний контекст, позначений запуском процесів націєтворення та пришвидшення створення православних церков з національним присмаком, сприяв процесам підриву позицій Вселенського патріархату, однак не увінчався його повним крахом, що і засвідчує status-quo.

    Незважаючи на те, що у Росії на офіційному рівні не було закріплено державної релігії, вона «за замовчуванням» продовжує позиціонувати себе як найбільшу православну країну. Попри десятиліття квазі-атеїзму, вкорінення ісламу на теренах «великої, неділимої», Росія не припиняла використовувати вернакулярну релігію як своєрідні канали поширення свого геополітичного впливу. Так, ще у 1686 році Константинопольський патріарх Діонісій IV ухвалив синодальну постанову Вселенського патріархату, який покликаний був спростити процедуру призначення нових митрополитів. Фактично він надав право Московським патріархам висвячувати в сан новообраних помісним собором Київських митрополитів. Однак важливою деталлю було те, що митрополити все одно підпорядковувались Константинополю і зобов’язані були вибудовувати свої релігійні обряди навколо Вселенського патріарха як першоієрарха, і аж ніяк не Московського. Москва, у силу свого викривленого сприйняття реальності (що виправдовувалось її політичними амбіціями), не дотрималась викладених умов і почала інтерпретувати синодальний лист як розпорядження про передачу Київської митрополії у підпорядкування Московському патріархату. Проблемним вузлом у цій історії залишається те, що оригіналу синодального листа так і не було знайдено. Однак влітку 2018 року було оприлюднено дотичні історичні документи, які підтвердили автентичний зміст синодальної постанови. Це і підштовхнуло синод Вселенського патріархату скасувати рішення 1686 року з метою усунення підстав для маніпулятивної інтерпретації історії Москвою. У результаті стратегія Росії (побудована на спотворенні історичних фактів та доповнена специфічною голографічною проекцією, яка згодом оформилась у імперські амбіції) зазнала краху. Тому не дивно, що візит Вселенського патріарха Варфоломія в Україну на День незалежності викликає бурхливий сплеск невдоволення з боку агресора. Така реакція є своєрідним лакмусовим папірцем слабкості одного з треків «м’якої сили» Кремля, засвідчуючи, що російська православна церква стає все менш дієвим інструментом не лише тому, що індивідів 21 століття важко контролювати за допомогою клерикальних практик, а й тому, що використання релігійної канви для дестабілізації сусідніх країн має занадто високу ціну для Кремля. Миттєве підвищення ставок відбулося з розгортанням російсько-української війни, коли російська православна церква відкрито перейняла на себе не лише функції пропагандистського коридору, але й опосередкованого донора агресії на сході України.

    Роль РПЦ (МП) у процесі створення «сірої зони безпеки» на східноєвропейському просторі важко переоцінити, враховуючи той спектр дій, який було здійснено під патронатом церкви напередодні та під час розгортання російсько-української війни. Використання церковних приміщень для зберігання зброї та іншого військового спорядження, трансфер фінансових потоків вірян у казну агресора, надання парасольки прикриття працівникам російських спецслужб для проведення диверсійної діяльності на теренах України — усе це далеко не вичерпний список того, що було освячено російським кадилом. Апогеєм підступності стало надання благословення російській армії на братовбивчу війну на сході України, прикрашеного обіцянками «вічного життя» в обмін на смерть за політичні амбіції Путіна. Лицемірство патріарха Кирила, православні місії Гіркіна та псевдосвятість розвідпаломників створили підґрунтя для тих жахливих подій, які на сьогодні залишаються однією з найбільших загроз для регіональної безпеки на пострадянському просторі. Тому не дивно, що важливою змінною у цій кон’юнктурі стала підтримка країн Заходу, які позитивно відреагували на надання Томосу Православній церкві України, тим самим засвідчивши свою серйозну зацікавленість у стримуванні Росії на всіх фронтах.

    Отож, можна констатувати, що в історичній ретроспективі релігійний чинник відігравав ключову роль для легітимізації «месіанської» ролі Москви, однак на сучасному етапі ефективність використання релігії як зовнішньополітичного інструменту у випадку Кремля викликає все більше сумнівів. Крім того, наразі на території Російської Федерації налічується близько 20 млн мусульман, що перетворюється на той показник, яким стає усе важче знехтувати при повноцінній реалізації концепції «Москва – третій Рим». Це, у свою чергу, накладається і на політичний фактор, адже основними осередками нестабільності у Росії є саме тюркські народи. Чи означає це, що раніше дієва стратегія прищеплення російського впливу починає поступово тріщати по швах? Цілком ймовірно, що клерикальний плацдарм «м’якої сили» Росії стає все менш надійною опорою для підтримки ілюзії величі та впливу Кремля на ключові аспекти ідейного та ціннісного будівництва суб’єктів міжнародних відносин, які у сприйнятті Росії повинні були б виконувати роль її сателітів.

    Джерело

    Найсвіжіше

    Популярне