Четвер, 18 Квітня, 2024
Бiльше

    Від Афону до Кремля – батьківщина не моя. Частина третя. Антифанарські інтриги: закарпатський слід.

    Перша частина: Від Афону до Кремля – батьківщина не моя. «Антифанарський інтернаціонал»

    Друга частина: Від Афону до Кремля – батьківщина не моя. Частина друга

    Як відомо, у тихому вирі чорти водяться, або їх там марно намагаються виловлювати. Так от і в тихому і затишному Закарпатті намагаються наші герої половити рибоньку, і декого, зрозуміло з Московського патріархату, їм вдалося захомутати. Отже, про все по порядку.

    У 2019 р. у перекладі новогрецькою мовою Шумило опублікував на сайті грецького агентства церковних новин «Romfea.gr», яке дружнє по відношенню до РПЦ, дві свої статті: з критикою хіротоній Вікентія (Чекаліна) в УАПЦ 1990 року, та з критикою шанування Василя Липківського окремими ієрархами УПЦ-КП та УАПЦ, які 2019 року приєдналися до ПЦУ.

    Зокрема, Шумило особливо нападав на Мукачісько-Карпатську єпархію ПЦУ, керуючий якою — архієпископ Віктор (Бедь) у 2019 р. провів заходи з вшанування ново-мученика, митрополита Василя Липківського.

    Шумило підкреслював, що Віктор (Бедь) нібито вчинив «нечувану провину та відступлення від канонів», оскільки вже після входження у ПЦУ продовжує вшановувати Липківського у якості святого. Ось його слова з цієї статті-доносу, адресованої константинопольському патріарху:

    «После объединения УАПЦ и УПЦ-КП в новою юрисдикцию под названием „Православная Церковь Украины“ эти иконы В. Липковского продолжают висеть теперь уже в храмах ПЦУ.Более того, как сообщает официальный сайт Мукачевско-Карпатской епархии ПЦУ, 19 марта 2019 г. епископ ПЦУ Виктор (Бедь), управляющий Карпатской епархией ПЦУ, по случаю 155-летия со дня рождения Василия Липковского отслужил „молебен святителю-священномученику Василию“. В молитве владыка Виктор просил молитвенного заступничества святого перед Отцом нашим Небесным».

    Але тут раптом бачимо цікавий момент: у 2010-2013 роках Шумило регулярно їздив до Ужгорода, випрошуючи у тоді ще архімандрита Віктора (Бедь), ректора Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія та Карпатського університету імені Августина Волошина, гроші на видання своїх книг (спільних з братом Віталієм Шумилом та його дружиною Світланою Авласович-Шумило) у рамках свого «аскольдівського» проекту, спрямованого на популяризацію та канонізацію князя Аскольда, як першого хрестителя Русі-України. Паралельно — був кореспондентом інтернет-сайту Чорноморця-Штейнікова «Релігія в Україні», який регулярно публікував критичні матеріали щодо Бедя та його академії. Дивовижне «дворушництво»! Але ж як тут не «дворушничати», якщo і там, і там платили йому непогані гроші? А гроші ж, як відомо, не пахнуть…

    До речі, поїздки Шумила до Ужгорода в 2010-2013 роках були недаремними.

    Він добився від ректора Ужгородської академії виділення коштів для виходу у світ збірника доповідей проведеної ним та його братом Віталієм Чернігівської конференції за 2010 р. (Наукові читання, присвячені 1150-й річниці з дня укладення мирної угоди між Візантійською імперією та давньоукраїнською державою Київською Руссю і прийняття християнства Великим Київським князем Оскольдом«. Видання Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія та Карпатського Університету імені Августина Волошина. Ужгород, 2011).

    У луцькому видавництві члена Конгресу українських націоналістів Андрія Криштальського «Терен», яке для Шумила рекомендував сам Олександр Сугоняко, у 2012 р. за фінансування Ужгородської академії вийшов друком науковий збірник «Християнізаційні впливи в Київській Русі за часів князя Оскольда: 1150 років».

    Нарешті, 2013 року в ужгородському видавництві «Патент» на прохання Шумила також за підтримки Віктора (Бедь) було видано збірник доповідей під назвою «1150-річчя заснування Української Православної Церкви (з центром Митрополії в Києві): духовно-історичні передумови та цивілізаційна спадщина: колективна монографія».

    Отже, цілих три книги видав Шумило з метою самопіару за підтримки ректора Ужгородської української богословської академії Віктора (Бедь), а тепер, на знак вдячності, пише проти нього статті-доноси, покликані дискредитувати владику всередині ПЦУ. Дуже по-християнськи, чи не так?

    Сергій Шумило

    Але на це були серйозні причини. Справа в тому, що в Мукачівсько-Ужгородській єпархії УПЦ-МП до остаточного розколу існували дві групи: проукраїнська меншість, яку очолював Віктор (Бедь) до його переходу в УАПЦ 2015 року, та проросійська більшість, координатором якої став висвячений у 2006 р. на єпископа Антоній (Паканич).Такий стан справ виник ще у 2009 р., коли від Ужгородської академії відійшли священики Олександр Монич та Олександр Гук, підтримані Антонієм (Паканичем). До 2009 року вони та мирянин Юрій Данилець публікували статті, у яких намагалися возвеличувати юрисдикцію «савватіївців» на Закарпатті довоєнного часу, як канонічний орган церковного управління з боку Константинопольського Патріархату. Але невдовзі вони круто змінили свій вектор.

    А щоб насолити Віктору (Бедю) та академії, Юрій Данилець зважився на наступний крок.

    У 2009 р. видавничим відділом Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія та Карпатського університету імені Августина Волошина було випущено історико-краєзнавчу книгу «Свято-Іоанно-Предтеченський чоловічий монастир в селі Бедевля Тячівського району Закарпатської області», авторами якої стали Віктор Бедь та ієромонах Пімен (Мацола), благочинний Грушівського монастиря Хустської єпархії. Загальний обсяг книги виявився дуже значний — 102 сторінки.

    Що робить у відповідь, з метою самопіару, пан Данилець? У грудні 2009 року він переманює на свій бік Пімена (Мацолу), та у співавторстві з ним випускає нову, у більшості своїй — таку ж саму, майже аналогічну за змістом та структурою книгу, під назвою «Православний Свято-Іоанно-Предтеченський чоловічий монастир у с. Бедевля», випущену за підтримки Хустської єпархії у видавництві «Карпати», в Ужгороді. Правда, попередній варіант тієї книги, яку випустив Бедь, цього разу було частково перероблено, розширено за рахунок вставок деяких цитат з документів, а також за рахунок включення у додаток старовинних фотографій кліриків та насельників обителі, розміщення фоторепродукцій архівних документів про монастир. Загальний обсяг книги теж виявився дуже значний — 192 сторінки. Презентація книги відбулася в Ужгородському прес-клубі 12 лютого 2010 року, тобто вийшла вона, по суті, реально лише у 2010 році, вже після схожої за змістом та структурою книги Бедя. Прямого плагіату тут немає, мова йде про масштабні запозичення, але певна нечесність та непорядність, певна подвійна мораль все-таки далася взнаки.

    Не без участі керуючого справами УПЦ-МП Антонія (Паканича), у 2010-2011 рр. сформувався ворожий до Бедя промосковський церковно-історіографічний гурток у особі священика Олександра Монича та мирянина Юрія Данильця, який після 2009 року, увійшовши в повну суперечність своїм минулим твердженням зі схваленнями «савватіївців», тепер навпаки, всіляко став вихваляти «сербську юрисдикцію» довоєнної православної церкви Закарпаття, яка існувала паралельно Константинопольській на цієї же території, та заявляти нібито про спровокований Константинопольським Патріархатом «савватіївський розкол».

    Ці діячі — Монич і Данилець у своїй діяльності стали прикриватися іменем покійного архимандрита Василія (Проніна), а вже у 2011 р. на противагу УУБА утворили навіть так званий «Богословсько-історичний науково-дослідний центр імені архімандрита Василія», який досі ніде не зареєстрований. Крім того, як повідомляв сайт Мукачівської єпархії УПЦ-МП 17 жовтня 2014 року, під керівництвом Юрія Данильця та прот. Олександра Монича в Ужгороді було засновано Закарпатське відділення «Міжнародного інституту Афонської спадщини» — громадської організації, яку очолив Шумило. У серпні 2015 р. Шумило та Данилець навіть здійснили наукову поїздку на Афон, з метою відвідин архіву Афонського Пантелеймонівського монастиря.

    Чому Шумило співпрацював у 2010-2013 роках з Віктором (Бедем), а вже у 2014 р. зблизився з його промосковськими опонентами? Що, так різко поміняв політичні орієнтири? Питання поки що залишається відкритим. Можливо, в цьому Шумило керувався виключно меркантильними інтересами, а не якимись особистими чи ідеологічними мотивами.

    Але на досягнутому наш герой не зупинився. Вже 3 січня 2020 року Сергій Шумило раптом опублікував на сайті «Ромфеа» грецькою мовою відкритий лист на адресу константинопольського патріарха Варфоломія, з вимогою розглянути нові «компрометуючі факти» щодо УАПЦ та УПЦ-КП, які відкрилися завдяки Шумило, та з огляду на них, вимагав у Варфоломія переглянути своє рішення про надання Томосу для ПЦУ. Згадував про якогось Вікентія (Чекаліна), хоча його справа вже давно ні для кого не актуальна. Цікаво, що цей лист Шумило підписав, не як приватна особа, а як керівник Міжнародного інституту афонської спадщини. Ніби як від імені цілого інституту виступив, вимагаючи фактично відміни Томосу. Його лист було передруковано і англійською мовою:

    Єдине, що посоромився зробити наш герой — так це перекласти свого листа українською мовою, бо все-таки вирішив приховати даний факт перед українцями.

    Цей лист поки що підтримав лише один ієрарх, близький до Кремля — митрополит Навпактський Ієрофей, відомий своїми пасквілями проти Варфоломія, боротьбою проти екуменізму та глобалізації. Він став вимагати, щоб Константинополь дав офіційну відповідь на звернення «православного апологета Сергіоса Шумило». Всі інші це звернення проігнорували. Очевидно, для Шумила такі виступи — це новий спосіб піару, щоб його помітили наближені до Кремля особи.

    Мрії нашого героя збулися. Митрополит Іларіон (Алфєєв) нещодавно не просто помітив, але і став рекламувати статті Шумила, в яких той нібито розбиває в пух і прах УАПЦ, доводить неканонічність «автокефальних розкольників», відсутність у них «апостольського спадкоємства», і що навіть сам Вселенський патріарх мусив би вивчати та реагувати на такі статті.

    Ось що сказав митрополит Іларіон на початку цього року, гнівно тавруючи константинопольського патріарха Варфоломія:

    «В упомянутой статье професора Афинского университета и иерарха Вселенского Патриархата епископа Авидского Кирилла приводится линия апостольського преемства в хиротонии Макария Малетича.Это очень слабая версия, она была убедительно опровергнута істориком Сергеем Шумило. Его статья „Самозваный „епископ“ Викентий Чекалин и его участие в первых хиротониях УАПЦ в 1990 г.“ опубликована на сайте „Ромфея“. Более того, автор направил текст статьи самому Патриарху Варфоломею. На нее не было ответа до сих пор. Вероятно, Преосвященный Авидский не читал статьи С. Шумило. Напомню, там цитируются документальне свидетельства самого Боднарчука, заверенные его подписью».

    Про які свідчення самого покійного митрополита УАПЦ, пізніше УПЦ-КП Іоанна (Бондарчука) можна говорити? Як же Шумило міг мати доступ до особистого архіву владики Іоанна, щоб цитувати його власноручні записи? Навряд чи це могло мати місце, вони взагалі не були знайомі, адже Шумило в 1990-их роках працював банкіром та за сумісництвом — агітатором РПЦЗ, стояв на білогвардійсько-монархічних позиціях, хоча і дружив з представниками київської богемно-неформальної «тусовки» Володимиром Кательницьким та Костянтином Гнатенком.

    А може, Шумило мав доступ до закритих архівів Московського Патріархату, чи навіть до надсекретних архівів КДБ або ФСБ? Про це і він сам, і рекламуючий його Іларіон (Алфеєв) багатозначно мовчать. Хоча, уточнення по цьому питанню багато чого могло би прояснити.

    Загалом, при сучасних технічних можливостях, будь-які сумнівні документи досить просто перевірити на ідентичність. Ну а фальсифікат, скільки б його не піарили, навіть за участю Іларіона (Алфеєва), завжди залишатиметься фальсифікатом.

    Формально, Шумило апелював до Варфоломія, як до глави Вселенської Церви, ніби як поважаючи його. А для «внутрішнього вжитку», на сторінках відсутнього в інтернет-доступі журналу Київської митрополії МП «Пастир і паства» (2019, № 5) Сергій Шумило взагалі говорив, що Фанар для УПЦ — не указ, не авторитет, що навіть ті канонізації святих, які проведені в УАПЦ та УПЦ-КП, є незаконними, необґрунтованими, і Фанар, якщо визнав їх, то сам став неканонічним, та підірвав свою репутацію, відійшов від чистоти православної віри, і вже не є вселенським.

    Як слушно зауважив з приводу таких одкровень Шумила один знайомий священик: «Шумило ще три-чотири роки тому ревно писав про „руських катакомбників і зарубіжників“ і всіляко плюндрував РПЦ, не вважаючи її навіть канонічною церквою. Тепер так же „рьяно“ пише за РПЦ і плюндрує все українське. При цьому гарно маскується під любителя української старовини і знавця українського Афону. Така собі куропатка в клітинку — сьогодні „рябоє“, а завтра сідоє».

    Але загалом, суть його діяльності цілком зрозуміла. Мінялися суми гонорарів, мінялися завдання кураторів, але неприязнь до Константинополя завжди зберігалася, як і негативне ставлення до ідеї незалежності УПЦ.

    Дивно тільки, що такий борець проти автокефалії ПЦУ та улюбленець Іларіона (Алфєєва), як Сергій Шумило, працює викладачем державного вузу, з травня 2021 року — науковим співробітником відділу регіоналістики Інституту історії НАН України (незважаючи на обумовлені економічною кризою великі скорочення в державних наукових структурах), а також, починаючи з 2019 року, затруднений у якості помічника у народного депутата Валерія Дубіля, обраного за списками «Блоку Юлії Тимошенко». Остання партія ніби формально декларувала свою прихильність ідеям української церковної автокефалії. Але на словах у них — одне, а на ділі, як бачимо — абсолютно інше.

    Джерело: newssky.com.ua

    Найсвіжіше

    Популярне