Понеділок, 25 Жовтня, 2021
Бiльше

    Від Афону до Кремля – батьківщина не моя. «Антифанарський інтернаціонал»

    В очікуванні візиту в Україну Константинопольського патріарха Варфоломія, слід розуміти, що його нові активні кроки, спрямовані на звільнення України та інших країн від паразитарної гегемонії РПЦ роблять цілком можливими негативні сценарії в церковному житті. Перш за все, треба неодмінно очікувати ймовірні акції помсти з боку Московського Патріархату. Одним з таких «ходів у відповідь» має бути прийняття у молитовно-євхаристійне спілкування з РПЦ основних опонентів Константинополя — так званих греко-старостильних юрисдикцій.

    Грецькі старостильні церкви Греції та Кіпру відділилися від Грецької та Кіпрської православних церков після вступу останніх до Всесвітньої ради церков. Основні принципи їх ідеології — це антиекуменізм і антиглобалізм.

    Основним брендом так званих старостильних розколів є юліанський календар (старий стиль), від якого відмовилася більшість православних юрисдикцій, крім Московського, Єрусалимського, Грузинського та Сербського патріархатів, Польської та Чехословацької церков. Тобто Москва прагне підтримати та максимально посилити паралельні Константинополю церковні структури, зробивши їх шляхом прийому в свою юрисдикцію «умовно канонічними».

    Справа в тому, що вся діаспора (тобто церковні громади та єпархії, розташовані за межами країн) канонічно підпорядковується Константинополю, навіть ПЦУ не має єпархій за межами України. Але ж Московський Патріархат, генеруючи розколи у православ’ї, має амбіції на вселенський статус. Тому і відкривав у ХХ ст. свої єпархії за межами СНД, на цьому і базується боротьба другого і третього Римів. Такий саме макро-рівень, спроба будь-якими способами «переграти» Царгород, щоб перебрати на себе функції Вселенської церкви. Але більш цікаво, як ці ж процеси відбуваються на мікро-рівні. Про це й буде наша розповідь.

    Найбільші греко-старостильні єпархії існують у Греції, на Кіпрі, а також, як не дивно, досить широко представлені у Німеччині, США та Канаді, серед російської та меншою мірою — української діаспор. Для їх інтеграції з МП планується широко задіяти і священиків РПЦ, і дипломатичні структури, а також, як не дивно — і духовенство існуючих легально у Росії «істинно-православних юрисдикцій».

    Крім греко-старостильних юрисдикцій, досить широку «розкрутку» мають ще дві неканонічні групи: «Руська істинно-православна церква» (Росія, Україна, Німеччина, Угорщина, США, Канада) з кафедральними соборами її предстоятеля в Омську та в Одесі, та Сербська істинно-православна церква з центром у Белграді. Вони мають євхаристійне єднання з греко-старостильними церквами.

    Нарешті, відома і третя група неканонічних юрисдикцій: це маргінальна «Аланська істинно-православна церква» у окупованій РФ Південній Осетії, та така ж маргінальна «Абхазька істинно-православна церква» в окупованій РФ Абхазії, керівником якої спочатку був єпископ Російської православної автономної церкви Серафим (Зінченко), який у 2018 р. через хворобу переїхав у Суздаль, а тепер абхазькі катакомбники стали фактично автономними. Вони теж підпорядковані греко-старостильним юрисдикціям, та вкрай негативно налаштовані стосовно патріарха Грузії Іллі.

    Знову ж таки, не варто применшувати в історії розвитку неканонічних юрисдикцій в колишньому СРСР велику роль (перш за все — пропагандистську та ідеологічну) з боку братів Шумілів, засновників у Чернігові громади «Істинно-православної церкви» 1991 року.Зокрема, ще 1996 року Сергій Шуміло паралельно публікувався як у київській газеті УАПЦ «Наша віра» (написав тоді хвалебну оду на нову книгу Дмитра Степовика), так і в друкованому у м. Джорданвіль (США) офіційному журналі Синоду РПЦЗ «Православная Русь».

    Саме тоді Сергій Шуміло, представлений редакцією часопису, як «заместитель председателя Русского культурного центра имени Ф. Достоевского в г. Чернигов» (другим заступником був його брат Віталій), опублікував викривальну по відношенню до константинопольського патріарха Варфоломія статтю «Единение в „экуменической любви“ или духовная агрессия» («Православная Русь», 1996, № 11, с. 20). Там Шумило гнівно таврував Константинополь за його «єресь екуменізму», відступництво від «чистоти православної віри», а також за перехід на новий стиль, та за співпрацю зі світовим масонством, що проявилося у вступі у Всесвітню раду церков, в інших великих провинах. А отже, Константинопольська православна церква, як і всі інші «офіційні церкви», є безблагодатними, оскільки впали в єресь, і стали на шлях «апостасії». Благодатними можуть вважатися тільки РПЦЗ та греко-старостильні церкви.

    Ця ж сама «антифанарська» ідеологія, у більш розгорнутому вигляді, була відображена у заснованому 14 листопада 2002 року при Асоціації українських банків у Києві інтернет-журналі «Церковные ведомости ИПЦ», головним редактором якого став директор часопису «Вера и жизнь» — усе той же Віталій Шуміло. Останній дуже любив прикриватися авторитетом архієпископа Лазаря (Журбенка), померлого 2007 року.

    Громади Руської ІПЦ у Німеччині та Франції було утворено у травні 2007 року. Саме тоді після того, як провели «дипломатичну роботу» брати Шуміли, до них приєдналися Ново-Лесненський монастир у Франції, фактичним керівником якого була колишня громадянка СРСР і з 1980 року США інокиня Тетяна, в миру Спектор Тетяна Романівна, та громада РПЦЗ у м. Мюнхен, керівником останньої на той час був колишній насельник Мюнхенського Свято-Іовського монастиря архімандрит Євфімій (Логвінов), мистецтвознавець родом з Москви, який у 1990-их рр. емігрував у Німеччину.

    «Антифанарська» Руська ІПЦ у США була організована за участю Віталія Шуміло у грудні 2007 року, коли архімандрита РПЦЗ Стефана (Сабельника) було хіротонізовано на єпископа Трентонського.

    Далі, у 2008 р. до Руської ІПЦ приєдналися зі своїми парафіями клірики одного з уламків РПЦЗ — прот. Віктор Мелехов з штату Массачусетс, та прот. Діонісій Мак-Гован зі штату Небраска. Згодом Віталій Шумило виставляв це, як свою власну заслугу, хоча учасником діалогу був і єпископ Стефан (Сабельник). Цікаво, що саме Мелехов з того часу був головним «звязковим» по контактах Руської ІПЦ з греками-старостильниками. А в кінці 1990-их рр. з цим же Мелеховим дружив не хто інший, як проживаючий у Москві ще один «істинно-православний» архієрей Амвросій (Олексій Смірнов-Сіверс) — «єпископ Гольяновський», як його тоді називали, за районом проживання.

    Знизу зліва — єпископ Фотій Марафонський і прот. Віктор Мелехов, в центрі — Тихон Пасєчнік, справа — Віталій Шумило (2008 р.)

    Саме Мелехов та Шуміло організували у 2008-2011рр. кілька раундів переговорів з найбільшим напрямком греко-старостильних юрисдикцій, так званою ІПЦ-хризостомівців. Останню представляли в Одесі делегати: єпископ Марафонський Фотій (Мандаліс) — керівник зовнішньо-церковного відділу грецьких старостильників, архімандрит Каліст (Цулакідзе) з Грузії, ієромонах Йосиф Микіч з Сербії, ієромонах Мефодій Захарич з Боснії, болгарські греко-старостильні клірики Мартин Станчев і Кассіан Архангелов, а також священик істинно-православної громади м. Новоросійськ Краснодарського краю Григорій Кесов. Єднання не добилися, але певні компроміси вдалося досягнути, щодо розподілу сфер впливу в колишньому СРСР.

    Греко-старостильники спровокували певний відтік кадрів з духовенства УПЦ-КП. Так, у селі Городське Коростишівського району станом на 2014 р. до них перейшов схиархимандрит Антоній (Гойко), клірик місцевого монастиря УПЦ-КП, який також окормляв так звану «Параклітську обитель» згадуваного у попередніх частинах священика-подгорновця Серафима Медведєва, з с. Глеваха Васильківського району.

    При певній підтримці з боку уряду РФ, станом на 2014 р. вдалося створити напівлегальні громади «хризостомівського синоду» в кількох регіонах Росії, керівниками яких стали ієромонах Серафим (Борис Огли) з м. Самара, свящ. Віталій Рябцев з м. Челябінськ, свящ. Георгій Цанаєв з м. Владикавказ, та уже згаданий Кесов з Новоросійська.У 2013 р. до «хризостомівців» приєднався свящ. Костянтин Кочегаров з м. Черноголовка Ногінського району Московської області РФ, а в 2014 р. приєднався також і свящ. Євгеній Леонов з м. Ногінськ. Дивно: до свого переходу в старостильний розкол це були колишні священики Московської єпархії РПЦ, але проти них ніяких гонінь влада Путіна не влаштовувала. Вони відкрили напівлегальні каплиці, на приватних садибах, хоча це можна було під приводом «незаконної релігійної діяльності» швидко зупинити, але ніхто цим не займався. Значить, це просто були свої, «потрібні» люди? Не інакше.

    Та ж сама Руська ІПЦ взагалі легально існує в Росії, має офіційно зареєстровані громади. У той же час, починаючи з 2014 року, в РФ масово знімаються з реєстрації парафії УПЦ-КП та УГКЦ.

    Вже у розпал конфлікту РПЦ з Константинополем, у 2016 р. до Руської ІПЦ приєднався архієпископ Сіракузький Андроник (Котляров), також зі США, який раніше підпорядковувався українському єпископу РПЦЗ Агафангелу (Пашковському). Останній був давнім непримиримим опонентом братів Шумілів, як друга за рівнем впливу, після Чернігівської істинно-православної єпархії схиєпископа Херувима (Дегтяря), «конкуруюча фірма» у боротьбі за душі катакомбних вірних України. Входження Андроніка в руську ІПЦ сталося завдяки тому, що у нього з братами Шумилами був спільний друг — ієромонах Сава (Віталій Богдан), особа з дуже багатою та яскравою біографією. Про нього буде в наступних нарисах.

    Усміхнено-схвильований Віталій Шуміло на літургії серед сербських старостильників

    Правда, уже в 2017 р. Андроник примкнув до іншого «блукаючого» архієрея — єпископа Софронія (Мусієнка), а у 2020 р. за участю Віталія Шуміло з Софронієм та американським архієпископом Андроником (Котляровим) поєдналася Сербська істинно-православна церква Акакія (Станковича). З того часу Шумило супроводжував Андроника у його вояжах до Канади, Австралії, Франції та інших країн. У жовтні 2020 року Шуміла навіть висвятили на диякона, та вдягнули на нього білий підрясник. Можливо, скоро стане ще й священиком та «духовним старцем» у одній особі…

    Зліва — Віталій Шумило, у Сербії, як особистий поводир та іподиякон, супроводжує архієпископа Андроника (Котлярова), 2020 р.

    Крім того, в юрисдикцію Руської ІПЦ близько 10 років тому перейшла колишня громада «Російської православної автономної церкви» у м. Лондон, яку очолює диякон Володимир Мосс, відомий церковний публіцист.

    Наступним кроком по формуванню «антифанарського інтернаціоналу» з боку предстоятеля Руської ІПЦ Тихона (Пасєчніка) та братів Шумілів стало висвячення ієрарха для новоствореної «Сербської істинно-православної церкви». Спочатку, в Одесі у червні 2011 року в резиденції Синоду Руської ІПЦ було проведено нараду з питань висвячення єпископа для сербських катакомбників з делегатами греко-старостильних юрисдикцій.

    Було згадано там і про Афон, про що говорить звіт про собор Руської ІПЦ від 20 червня 2011 року:

    «Помимо вопросов положения Православия в России, были рассмотрены вопросы современного положения Православия в Греции, Сербии и других странах. Было прочитано письмо афонских монахов-зилотов, пребывающих под омофором РИПЦ (очевидно, вже тоді брати Шуміли були „спеціалістами по Афону“. — Ред.), а также рассмотрено официальное письмо Синода ИПЦ Греции под председательством Архиепископа Калинника Афинского и всея Эллады к Синоду РИПЦ по поводу результатов встречи, состоявшейся между Синодальными комиссиями РИПЦ и ИПЦ Греции в феврале 2011 г. в Одессе. Судя по письму, греческая сторона удовлетворена ходом переговоров о вступлении в евхаристическое общение Истинно-Православной Церкви Греции и Русской Истинно-Православной Церкви и желает продолжить переговоры».

    Незважаючи на незгоду грецьких старостильників, 15 серпня 2011 року в Ново-Лесненському монастирі у Франції був висвячений перший єпископ для Сербської істинно-православної церкви — сербський монах Акакій (Станкович), пострижений на Афоні, який свого часу спровокував скандал серед братії у сербському Афонському Хілендарському монастирі. Після цього, також у серпні 2011 року Віталій Шуміло їздив у Афіни на переговори з синодом грецьких старостильників, намагаючись переконати їх не розривати діалог з Руською ІПЦ. Але тут його дипломатія виявилася невдалою, тому що собор Грецької старостильної церкви 18 серпня 2011 року розірвав стосунки з Руською ІПЦ. У юрисдикції синоду «хризостомівців» ІПЦ Греції залишилось більше половини сербських катакомбників, центром яких стало м. Смедерево у Сербії.

    Цікаво, що брати Шуміли вже через два роки, 16-18 травня 2013 року їздили у Белград на міжнародну наукову конференцію «Афон и славянский мир», яку організував московський церковно-науковий холдинг «Институт Русского Афона». Спонсором виступив заснований у 2012 р. у Москві фонд відновлення Російського Афонського Пантелеймонівського монастиря, пов’язаний як з пропутінським «Російським фондом миру», так і з декількома «довколаправославними» холдингами, створеними в Москві для «освоєння» як бюджетних коштів, так і приватних пожертв.В цю поїздку вирушили не тільки брати Сергій Шуміло та Віталій Шуміло, але і дружина останнього — Світлана Шуміло, яка володіє сербською та грецькою мовами. Поїздка, паралельно з науковою метою, використовувалась і для подальшого налагодження контактів з Сербською істинно-православною церквою.

    У своїй боротьбі проти Константинольського Патріархату, яка поки що тільки починає набирати обертів, Росія робить ставку не тільки на підконтрольний Кремлю Російський Афонський Пантелеймонівський монастир, але і на опозиційні «метохи» та «каливи» (невеликі скити), в яких проживають представники старостильних «істинно-православних» громад з Сербії, Болгарії та Румунії. Вони залишаються непідконтрольними Константинополю, але при цьому продовжують напівлегально існувати не території Афонської чернечої республіки.

    Серед таких «бродяг по конфесіям» є і особи, які раніше мали стосунок до кримінального світу. Так, у травні цього року мережу сколихнуло відео, на якому якийсь вихідець з Донецька в чернечому одязі звертався до «братана» з запрошенням на Афон, оскільки вся «братва» уже там, при цьому супроводжував свою мову кримінальним жаргоном. Спочатку склалося враження, що це був розіграш. Але згодом вийшло відео з покаянням від «грішного монаха Сергія», який просив вибачення у свого духовного отця Антипи, вихідця з понтійських греків. Так стало ясно, що мова йде про Іверський монастир на Афоні, населений вихідцями з Грузії. У квітні 2015 року, ймовірно, саме цей монах вивісив на Афоні біля морського узбережжя прапор ДНР, однак детальних даних про цю подію не збереглося.

    Джерело

    Найсвіжіше

    Популярне