Субота, 12 Червня, 2021
Бiльше

    Ідеологічні міфи. Чи хрестили Закарпаття Кирило і Мефодій?

    Одним із наріжних каменів закарпатського сепаратизму є міф, що закарпатці – перші християни в Україні. Мовляв, тутешніх русинів хрестили у ІХ столітті ще святі Кирило і Мефодій, а це значить, що «тутешняки» у своїй історичній величі вищі за Київську державу (Україну-Русь), яку хрестив князь Володимир на століття пізніше.

    Цю думку активно пропагують певні місцеві церковні кола, зокрема, засуджений за сепаратизм Димитрій Сидор, настоятель православного собору в Ужгороді Московського патріархату. Не відстають і деякі пропагандисти з Мукачівської греко-католицької єпархії. Що ж, як нема власної героїчної історії, то хоч церковною давністю похвалимося.

    Однак міф тому й називають міфом, що підтвердити його неможливо. Це як доводити реальність казок. Але якщо оперувати відомими науці фактами, то історики вельми скептично оцінюють таку міфотворчість. Наведемо думки двох дослідників, опубліковані за часів Чехословаччини міжвоєнного періоду, якій була б навіть на руку ідея про спільне хрещення Великоморавського князівства і Закарпаття, яке розташоване східніше. Проте істина для авторів виявилася вищою за політичну доцільність.

    «Одночасного навернення до християнства на Закарпатті не було»

    Професор богослов’я, найбільший російський дослідник Закарпаття Олексій Петров у своїй праці «Завдання карпаторуської історіографії», яку опублікував на еміграції в Празі у 1930 році, зокрема, писав:

    «Нема ніяких не тільки слідів, але й натяків на одночасне масове заселення руського народу за Карпатами. Очевидно, цей процес проходив непомітно, протягом віків просочувався сюди руський елемент з-за карпатського хребта.

    Питання тільки в тому – коли цей процес розпочався? Тут бачимо різке різноголосся двох напрямків. За одним, початок заселення руськими слід віднести до 7–8 століть; за іншим, руська стихія могла проникнути за Карпати не раніше 12–13 століть. Причина різноголосся, по-моєму, лежить тільки у формальному непорозумінні.

    «Руське» ім’я і в Київській «руській» державі повільно і пізно поширилось у народних масах. Таким чином, справді, раніше 12-го століття і то, радше, в його кінці, «руських» не могло бути за Карпатами. (Крім військових поселень в різних частинах Угрії, колоній із осіб вищого класу – княжих дружинників). Але «східні слов’яни» – під різними іменами – безперечно могли проникати й проникали за карпатський хребет набагато раніше – можливо, ще в 7–8 столітті. Пізніше ці «східні слов’яни» або розчинилися серед інших народів, або злилися зі своїми співплемінниками, що приходили в Угрію вже під іменем «руських».

    Необхідно тільки пам’ятати про історичну перспективу: не можна переносити густоту заселення карпаторуської території нині і в ХVІІ–ХІХ століттях – на декілька віків раніше. «Східнослов’янська» і «руська» колонізація була вельми рідкісною і на підгір’ях, і в долинах рік. Самі ж лісисті гори довго, до 13–14 століття, залишалися майже незаселеними – крім нечисленного, головним чином, пастушого кочового обивательства. Не слід забувати і про існування широкої незаселеної смуги поміж «засіками» з одного боку Угрії, а з іншої – Польщі і Галичини.

    Перейдемо до іншого питання – про початки християнства у карпаторосів.

    І зовнішній облік території Карпат, і поступовість її колонізації «східнослов’янським» і «руським» елементом, і малолюдність населення вже самі по собі виключають питання про початки християнства на Карпатській Русі. Не можна його пов’язувати з сумнівними Паннонськими єпископствами, само собою зрозуміло, але не можна його відносити і до часів святого Мефодія – не кажучи вже про відсутність бодай якихось доказів. Такого, приблизно одночасного навернення в християнство руського народу Закарпаття не було.

    «Східні слов’яни» приходили туди ще язичниками і потроху піддавалися впливу своїх сусідів-християн. «Руські» приносили із собою з-за Карпат «руську» православну віру, а, можливо, і руське духовенство. Про яку-небудь ієрархію, центр якої лежав би на території Карпатської Русі, нема ніяких відомостей до кінця 15 століття».

    «Єпископство Мукачівське засноване близько 1400 року»

    Думки православного Олексія Петрова підтверджує інший дослідник, який до того ж був місцевим греко-католицьким священником, Іриней Кондратович.

    В «Історії Підкарпатської Русі для народу», яка вийшла в Ужгороді у 1924 році, отець Іриней Кондратович стверджував наступне:

    «Заснування мукачівського монастиря сягає давніх часів, але неможливо його віднести до часів Кирила і Мефодія. Не було тут населення, не було духовенства, а тому й не могло бути єпископства.

    Широке заселення по наших горах почалися лише в ХІV і ХV століттях. Побожний русин, який сюди приходив, біля своєї колиби і хати закладав місце і маленькій церківці. На заході на Спишу вже в ХІV столітті були руські парохії і церкви: в Якубянах (1322), в Яремині (1329), в Липнику (1338) і в Порачі (1420). А на сході дерев’яні церкви були в Шаркаді і Макарії (1418), в Бедевлі (1435) і в Углі (1479).

    Коли дерев’яні церкви готові були, в кінці ХІV століття прийшли перші духівники, яких називали «батьками». Не були це вчені, освічені люди, але такі прості кріпаки, як і їхні вірники. Знали святу службу відспівати, хрестити, похорон відправити, але у вірі мало розуміли. Ще й у пізніших часах знайшлися і такі «батьки», котрі не тільки писати, але й точно молитви не знали, не дивно, що латинське духовенство їх ненавиділо.

    Біле і чорне духовенство почало переселятися з Галичини на Підкарпаття і тоді заснувалися наші перші монастирі – Грушівський і Мукачівський. Єпископство мукачівське було засноване близько 1400 року, в часи Владислава І. До заснування Мукачівського єпископства Підкарпатська Русь церковно належала до Перемиської руської єпархії. Єпископи мукачівські до 1711 року були здебільшого галицького походження».

    Себто, найдавніше зафіксована тутешня традиція східного православ’я є давньоруського, київського походження. Навмисно цитуємо думки дослідників дорадянського часу, аби зняти можливі звинувачення в «комуністичній» чи «українізаторській» концепції. За сотню років історична наука пішла далеко вперед, але доказів того, що святі Кирило і Мефодій хрестили Закарпаття, так і не знайдено. Навпаки, археологи відкопують на теренах нашого краю не руїни тисячолітніх храмів, а поховання з трупоспаленнями, що свідчить, що тутешні мешканці не тільки кирило-мефодіївського періоду, а й кілька століть пізніше були язичниками.

    Бажання будь-якими способами заперечити спільність з Україною, в тому числі й церковної традиції, виглядає політичною самоціллю, в якій здоровий глузд є зайвим. А поміж тим у греко-католицьких церквах Сербії, зведених переселенцями із Закарпаття в минулих часах, досі можна побачити чудові настінні розписи та ікони князя Володимира та княгині Ольги, які хрестили Україну-Русь.

    Тут пам’ятають про спільність джерел давньоруського християнства, на відміну від, скажімо, того ж Московського патріархату в Ужгороді, який, устами отця Сидора заперечує власну історичну традицію на Закарпатті. На жаль, у греко-католицьких церквах краю, за окремими винятками, також не побачиш подібних зображень, бо все, що за Карпатами, для когось – «чуже».

    Олександр Гаврош, письменник, журналіст. Радіо Свобода

    Найсвіжіше

    Популярне