Предстоятель Православної Церкви України митрополит Київський і всієї України Епіфаній у своїй доповіді на засіданні Архієрейського Собору Православної Церкви України 15 грудня 2020 р. розвінчав три міфи про нібито «несправжність автокефалії» ПЦУ.
Подаємо цілий уривок із доповіді Митрополита Епіфанія:
«Водночас слід розвіяти кілька міфів, які поширюються у середовищах супротивників Православної Церкви України та свідчать або про їхню заангажованість, або про недостатню освіченість. Цими міфами намагаються довести, що автокефалія ПЦУ нібито «не справжня».
Перше – щодо отримання Святого Мира від Вселенського Патріархату, обов’язок чого записаний у Томосі. Насправді наявність або відсутність власного виготовлення і освячення Мира жодним чином не обумовлює стан наявності або відсутності автокефалії. Адже низка автокефальних Церков, в тому числі найдавніших, отримують Святе Миро від Вселенського Патріархату, як от Єрусалимський Патріархат або Церква Кіпру. Цим підкреслюється не залежність, але єдність Церкви Христової, яка хоча і поділена за умовами світу цього на Помісні частини, але залишається Єдиною Церквою, єдиним містичним Тілом Христовим. Водночас у давній Київській Митрополії, яка була в складі Вселенського Патріархату, у Києво-Печерській Лаврі звершувалося варення і благословення Святого Мира – однак це не означало її автокефалії.
Святе Миро отримується Предстоятелем ПЦУ без жодних обмежень чи якоїсь відплати, лише за запитом і потребою. Так само і Предстоятель без всякої плати дає це Святе Миро єпархіальним архієреям. І як в УПЦ КП до 1998 р. вживалося Святе Миро, отримане від РПЦ, а не варилося своє, так і тепер ми можемо вживати раніше освячене в УПЦ КП та УАПЦ миро, де воно є і доки не закінчиться, так само, як і вживати Святе Миро, отримане від Вселенського Патріархату. Ставити зараз вимогу варити і освячувати Миро в Києві означає свідомо і без жодної практичної потреби підривати Томос про автокефалію, чого і добиваються супротивники ПЦУ, бажаючи його скасування чи відкликання. А якщо би Вселенський Патріархат сам не виконав власного зобов’язання давати Святе Миро – чого ми не можемо собі навіть уявити! – то наша Помісна Церква, як і всяка інша, зможе задовольнити власну потребу, жодним чином не порушуючи Томосу.
Другий міф полягає в тому, що через визнання юрисдикції Вселенського Патріархату в Діаспорі ПЦУ нібито відмовляється від православних українців, що проживають закордоном, і тому нібито є «неповноцінною автокефалією». Насправді наша Помісна Церква цілком може надавати духовенство або кандидатів для рукоположення, які би надалі несли своє служіння для українців закордоном, перебуваючи в юрисдикції місцевих ієрархів Вселенського Патріархату, але зберігаючи українську церковну традицію та братній зв’язок з ПЦУ. Більшість громад обрала саме такий шлях і більше того – ієрархи Вселенського Патріархату звертаються до нашої Церкви з проханням про надання кліриків та ставлеників для служіння таким громадам. Низка автокефальних Помісних Церков, в тому числі Патріархатів, діють так само – але ніхто на цій підставі не вважає за можливе піддавати сумніву їхній статус автокефалії.
Водночас щодо тих парафій у Діаспорі, які належали до УПЦ КП і не бажають втрачати єдність з ПЦУ, ми з літа 2019 р. знаходимося у процесі багатостороннього діалогу, відбулося кілька зустрічей на цю тему за участі представників Вікаріату в Америці, Вселенського Патріархату та ПЦУ. Спільними зусиллями ми шукаємо таку форму, яка задовольнить усі сторони, і я маю тверде сподівання, що саме через діалог, а не через ультиматуми чи демонстративне порушення умов Томосу, ми зможемо знайти рішення, які будуть найкращими. Через пандемію та неможливість нормального сполучення зі США низка кроків, які мали відбутися ще у березні, вимушено були відкладені, але і Вселенський Патріархат та його Американська Архієпископія, і Київська Митрополія, і Вікаріат в Америці працюють в одному напрямку та роблять практичні кроки, які наближають розв’язання питання.
Третім міфом є поширення думки, що автокефалія ПЦУ насправді є нібито лише кроком до прийняття нею унії з Римом. Так, справді слід засвідчити, що з Греко-Католицькою та Римсько-Католицькою Церквою в Україні у нас склалися добрі відносини, як і з низкою протестантських конфесій та з єпархією Вірменської Апостольської Церкви.
Однак ми не раз підкреслювали і знову засвідчуємо, що між Православною та Католицькою Церквою є догматичні відмінності, які є причиною відсутності євхаристійного єднання. Ми не хочемо ані перебільшувати, ані применшувати значення цих відмінностей – лише констатуємо факт їхньої наявності.
Наша Церква є помісною частиною Православної Церкви, в той час як Українська Греко-Католицька Церква і Римсько-Католицька Церква в Україні є частиною Католицької Церкви. Тобто якщо між ПЦУ та іншими Помісними Православними Церквами, зокрема тими, які поки що не мають з нею спілкування, є відмінність у юрисдикції, але немає відмінності у віровченні, то між ПЦУ та УГКЦ і РКЦ в Україні є відмінність і у юрисдикції, і у віровченні. Відтак питання, які нас розрізняють, виходять поза межі українського контексту і стосуються не лише наших відносин. Тому справа єднання усієї Православної та усієї Католицької Церков не має і не може мати локального позитивного вирішення.
Отже ми, маючи бажання і надалі підтримувати та розвивати добрі відносини з Українською Греко-Католицькою Церквою та з Католицькою Церквою в цілому, бажаючи співпрацювати у різних сферах, де це є можливим – питання загального єднання між Православною і Католицькою Церквою розглядаємо і будемо надалі розглядати лише і виключно у відповідності до православного віровчення та у згоді з іншими Помісними Православними Церквами.
Загалом слід підкреслити, що збереження міжконфесійного миру в Україні, недопущення розпалення ворожнечі та протистояння на релігійному грунті – важливе завдання для нашої Церкви, яка, будучи найбільшим релігійним об’єднанням, має і відповідний обов’язок перед суспільством. Майже 25 років ми маємо успішний досвід співпраці християн, мусульман та юдеїв України в рамках Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Разом ми відстоюємо традиційні моральні та духовні цінності, захищаємо свободу віросповідання, як інституція українського громадянського суспільства турбуємося про добрий напрямок його розвитку.
В нових умовах ми успішно продовжуємо цю працю, свідченням чого є плідне головування Предстоятеля ПЦУ в Раді, яке припало на друге півріччя цього року і під час якого вже відбулася низка зустрічей, зокрема з Президентом, Прем’єр-міністром та Головою Верховної Ради України, а також з дипломатами країн «Великої сімки».
