Четвер, 25 Квітня, 2024
Бiльше

    Архімандрит Кирило Говорун: Українського розколу більше немає

    У січні 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій надав автокефалію Православної церкви України (ПЦУ). Про те, чого вдалося домогтися створенням визнаною автокефальною церкви, і про наслідки її появи для України і православного світу «Сноб» розповів архімандрит Кирило Говорун, кандидат богослов’я, науковий співробітник університету Лойола Мерімаунт в Лос-Анджелесі, багаторічний прихильник української автокефалії

    Гнучка церква


    — У січні Православної церкви України, створеної після отримання Томосу від Вселенського патріарха, виповнюється рік. Для церковної структури термін дуже невеликий, але все ж дозволяє говорити про перші підсумки. Що ви як прихильник української автокефалії, який заснування ПЦУ, могли б назвати успіхами, а що невдачами нової української церкви за цей рік? Які прогнози, пов’язані з її заснування, збулися, а які зазнали краху?

    — Якщо говорити про проблеми нової церкви, то я б згадав про той поділ, який зараз намагається створити колишній глава Київського патріархату Філарет. Він утворив навколо себе невелику групу прихильників, почав висвячувати єпископів і, мабуть, продовжить цю практику. Відкололася від ПЦУ група невелика, але це має символічне значення і вказує на те, що всередині нової церкви є розділові лінії. Втім, і тут ситуація неоднозначна. Фактично відійшовшим від ПЦУ вважає себе лише сам Філарет. Церква ж цей відхід не визнає і продовжує ставитися до нього як до Київського митрополита, котрий перебуває на спокої.


    — Наскільки серйозні проблеми, створювані відходом Філарета?

    — Думаю, і тут є свої позитивні сторони. Філарет, якщо говорити начистоту, був вкрай токсичною фігурою в очах православного світу. Адже тема української автокефалії обговорюється не перший рік, і ієрархи різних православних церков не один раз намагалися знайти способи вирішити цю проблему. Головною же перешкодою незмінно виявлялася постать Філарета і займана ним позиція. В якомусь сенсі він є втіленням тих традицій в православ’ї, які з’явилися в радянську епоху, адже він знаходиться на київській кафедрі з середини 1960-х років. Завдяки розколу, створеного ним на початку 1990-х, всередині Київського патріархату ці радянські традиції виявилися фактично законсервованими. Так що сподіваюся, що разом з відходом Філарета ці привнесені звичаї радянської епохи також будуть поступово сходити нанівець.


    — Чи можна говорити про якісь успіхи нової церкви – очікуваних і несподіваних?

    — Якщо говорити про несподіванки, то темпи визнання нової Православної церкви України помісними православними церквами набагато швидше, ніж я раніше припускав. Я думав, що воно займе принаймні кілька років. Варто сказати, що історія надання автокефалії майже всім помісним церквам проходила непросто і супроводжувалася конфліктами і скандалами, а весь процес міг затягуватися на десятиліття, а то і на століття. Наприклад, Російській православній церкві після її фактичного відокремлення в середині XV століття довелося чекати визнання автокефалії майже півтора століття. Однак уже в перший рік існування ПЦУ її визнали найбільш авторитетні церкви – перший по честі Вселенський патріархат, Олександрійський патріархат, який традиційно вважається другим по авторитету і один з лідерів православного грецького світу – Елладська церква. Думаю, що незабаром послідують нові визнання. Фактично все відбувається в турборежимі. Щось відбувається приблизно так, як я і припускав. Я, зокрема, сподівався, що ПЦУ буде досить відкрита до запитів громадянського суспільства, до участі мирян в церковному житті. Приблизно так це і відбувається. ПЦУ не стала заскорузлою закритою структурою, яка глуха до голосу суспільства і простих віруючих. Вона досить гнучко реагує на їх запити. ПЦУ наймолодша серед помісних церков і, можливо, тому найбільш чутлива до викликів сучасного світу, найбільш відкрита до голосу суспільства.


    — В чому це проявляється?

    — Наприклад, в питанні допустимості богослужіння рідною мовою. Дискусія з цього питання ведеться зараз і в російській церкви, і позиція Московської патріархії тут досить стримана. Нещодавно патріарх Кирило заявив про допустимість читання глав з Писання російською мовою, але наполягає на тому, щоб інші частини богослужіння велися церковнослов’янською. У ПЦУ більшість служб відбувається на українській. Однак тим громадам, які бажають, щоб служба велася церковнослов’янською мовою, також надана повна свобода. Більш того, якщо громада ПЦУ забажає, то може служити і російською – з цим у новій церкві, наскільки я розумію, проблем немає. Така ж гнучкість проявляється у даті святкування Різдва. Як відомо, зараз тільки чотири помісні церкви дотримуються юліанського календаря і святкують різдво 7 січня – Російська, Грузинська, Сербська і Єрусалимська. ПЦУ ж фактично визнала можливість святкувати Різдво і 25 грудня, і 7 січня. Це можуть вирішувати самі громади віруючих, і вже на це Різдво в деяких єпархіях ПЦУ практикували різдвяну службу 25 грудня. Думаю, така гнучкість заслуговує на повагу – нова церква не догматизує другорядні питання, а слухає голос громад і виходить з їх інтересів.

    Як приносити покаяння


    — Ви згадували, що історія надання автокефалії Помісних православних церков часто супроводжувалася серйозними конфліктами, а боротьба за визнання таких церков була досить важкою. Але більшість таких сюжетів – з Середньовіччя, і в XIX столітті роль церква в суспільстві була все ж іншою, ніж в XXI столітті. Скажіть, у чому був сенс такої запеклої боротьби за українську автокефалію, навіщо вона потрібна самим віруючим і українському суспільству і чи не пояснюється все лише обмеженим політичним інтересом?

    — Відповідаючи на це питання, треба враховувати і політичні аспекти, і соціальний, і церковний. Але думаю, що для Вселенського патріарха при наданні Томосу був важливий саме пастирський, церковне питання. Власне, до визнання автокефалії в Україні був розкол. Мільйони її православних віруючих, ходили в церкви Київського патріархату або Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), перебували поза спілкуванням зі всесвітнім православ’ям. Будь-які ж спроби вилікувати цей розкол без створення нової помісної церкви до успіху не приводили. За десятиліття нової історії України були спроби і змусити всіх розкольників покаятися і влитися в УПЦ (МП), і створити більш незалежну від Москви структуру, куди, можливо, увійшла б УАПЦ. Але жоден з цих проектів реалізувати не вдалося. Так що лише автокефалія виявилося тим дієвим заходом, після якої мільйони розкольників вступили в спілкування з православним світом. Думаю, це була головна причина, по якій автокефалія була надана Вселенським патріархом. Втім, були, зрозуміло, і інші причини, в тому числі політичні. Автокефалія стала реакцією на агресію російської держави проти України, в якій активно або пасивно брали участь і РПЦ, і УПЦ (МП). І в українському суспільстві, яке шукало засоби протистояння російській агресії, запит на самостійну церкву значно виріс. Однак наголошую, що ці соціополітичні, якщо хочете, причини були визначальними. Головним був пошук засобів для подолання розколу.


    — Ієрархи РПЦ, що критикують рішення про надання автокефалії, зазвичай вказують на традиційні церковні норми, згідно з якими подолання розколу можливо тільки в разі складення розкольниками покаяння, чого не відбулося в разі створення ПЦУ. Як ви ставитеся до цих аргументів?

    — Що ж, формально це зауваження справедливо. Розкольники дійсно повинні каятися. Однак певною мірою це покаяння відбулося. Давайте згадаємо, що приблизно за рік до надання автокефалії Філарет надіслав на архієрейський собор РПЦ лист, Яке носило покаянний характер. У ньому він, не розписуючи свої гріхи, все ж визнав їх і попросив у собору прощення за вчинені ним в минулому проступки. Більш того, він підписав цей лист не як патріарх і навіть не як єпископ, а просто поставив своє чернече ім’я Філарет. Наскільки я знаю, напрямок такого листа і його приблизний зміст було обумовлено з Москвою, де очікували цей документ і могли розглядати його як необхідну форму покаяння і підстави для зняття з Філарета накладеного на нього заборони. Інше питання, що в підсумку Москва вирішила не йти йому назустріч і покаяння прийнято не було, що не скасовує того, що воно було принесено.

    — Що стосується УАПЦ, то, знову ж таки нагадаю, вона була готова свого часу увійти в особливу напівавтономну структуру, яку могла заснувати Російська церква на місці УПЦ (МП), і коли попередні домовленості про це велися, то ніякого покаяння від неї не вимагали. Чому ж тоді в разі ПЦУ вона повинна була чинити якось інакше?

    Крім того, сам факт, що і УПЦ (КП), і УАПЦ перед створенням ПЦУ на об’єднавчому соборі оголосили про свій самороспуск, вже говорить про те, що вони визнали неповноцінність своїх структур, тобто побічно – їх розкольницький характер. За голосували всі єпископи цих церков – в якійсь мірі це теж форма покаяння. Правда, Філарет тепер відмовився від свого попереднього рішення і наполягає на тому, що Київський патріархат повинен продовжувати своє існування. Для нього це відкат від покаяння в колишню впертість. Але про інших єпископів такого сказати не можна.

    Ну, і нарешті, ні РПЦ, ні УПЦ (МП) так і не роз’яснили, в якій саме формі це покаяння повинно бути принесено. Тому завжди залишався ризик, що, припустимо, Київський патріархат принесе покаяння, а у нього з якихось політичних міркувань його не приймуть – що і сталося на початку 2018 року. Без чіткої вказівки, що саме хоче від розкольників Російська церква, вимоги покаяння, скоріше, нагадували заздалегідь готову форму «відмовити» в подолання розколу.


    – За вашими словами, створенню ПЦУ сприяла позиція, зайнята ієрархами РПЦ і УПЦ (МП) в російсько-українському конфлікті. Але в чому була ворожість цієї позиції по відношенню до українського суспільства і держави? Мені здається, що патріарх Кіріл хотів, скоріше, максимально усунутися від заняття сторони в цьому конфлікті і ніколи не підтримував відкрито Росію і тим більше сепаратистів в Донбасі. Швидше, можна говорити про те, що РПЦ не визнавала війну в Донбасі конфліктом Росії та України, але підстава це для вимоги автокефалії?

    – Ви говорите, скоріше, про більш пізні стадії війни в Донбасі, коли РПЦ дійсно злякалася наслідків того, що відбувається і початки видимим чином усуватися від цього конфлікту. Але я нагадаю більш ранні події, коли так звана доктрина «Русского мира», артикульована саме Російською православною церквою, стала ідеологічною підосновою війни. Саме вона мотивувала людей в 2014 році приїжджати в Донбас і об’єднуватися в структури на кшталт Російської православної армії. Ця доктрина висувала критерій мови і ментальності вище постулату церковної єдності і вимагала захисту цієї мовної і ментальної єдності. Я був свідком того, як народжувалася ця доктрина, попереджав священноначалля про можливі катастрофічні наслідки її прийняття. На жаль, моїм найгіршим побоюванням судилося справдитися. Крім того, в самому початку березня 2014 року, міркував про доцільність такого рішення. Російська православна церква свого часу прийняла молитву про подолання нинішнього конфлікту. Але сама ця молитва вже містить ідеологічні і політичні установки – молитися пропонується про подолання міжусобної брані, тобто громадянської війни. Іншими словами, віруючим пропонується ставитися до цих подій як до війни одних українців з іншими без будь-якої думки про Росію. Ця інтерпретація конфлікту знаходиться в абсолютній відповідності з позицією Кремля. До речі, цю молитву читають і по Україні в церквах УПЦ (МП). Так що говорити про повну нейтральність РПЦ, на жаль, не доводиться.

    Штучна істерія


    — Ви говорите про те, що створення ПЦУ було необхідно для подолання розколу в Україні. Але сталося таке лікування? Фактично в країні все одно існує кілька церков, а позиції УПЦ (МП), яка відмовляється визнавати ПЦУ, майже не похитнулися.

    — Дійсно, критики дій Константинополя в Україні зазвичай говорять про те, що розкол залишився невилікуваним, а православні в нашій країні розділені. Але, як мені здається, розкол може існувати на двох рівнях – екзистенційному і організаційному. І екзистенціальний розкол рішенням, прийнятим рік тому, все ж вилікувати. З точки зору всесвітнього православ’я і віруючі ПЦУ, і ті, хто належать до УПЦ (МП), рівноправні і можуть перебувати в спілкуванні один з одним. У цьому сенсі розколу більше немає. Однак після такого зцілення ті, хто звикли до стану розколу, намагаються зберегти його на організаційному рівні, тобто говорять, що церква залишається розділена і визнавати структури іншої церкви не потрібно. Так поступає зараз священноначалля Української православної церкви Московського патріархату. І Російська православна церква їх в цьому повністю підтримує. УПЦ (МП) забороняє своїм клірикам і мирянам мати будь-яке спілкування з православними автокефальної церкви. І хоча з точки зору Вселенського патріархату відмінності між двома цими церквами тепер немає, УПЦ (МП) твердо наполягає на збереженні подібної відмінності саме зі свого боку. Поділ цей штучний і односторонній. Скажімо, якщо в храм ПЦУ прийде причаститися мирянин з УПЦ (МП), вони з радістю його приймуть – точно так само він або вона може прийти в будь-яку іншу православну церкву. Однак якщо віруючий ПЦУ прийде за причастям в храм УПЦ (МП), то його там не приймуть. Причому приймати його не будуть саме в церкві Московського патріархату, а в храмах інших помісних церков приймуть. Тобто стан розколу підтримується штучно і виключно на адміністративному рівні.


    — Як фактично виглядають відносини між мирянами УПЦ (МП) і ПЦУ?

    — Як я вже говорив, з точки зору ПЦУ немає ніяких перешкод мати спілкування з мирянами УПЦ. Однак всередині УПЦ МП зараз розігрівається істерія і нетерпиме ставлення не тільки до віруючих ПЦУ, але і до Константинопольського і Олександрійського патріархатів, і взагалі до всіх хто визнав ПЦУ. Це абсолютно штучна істерія, яка, як мені здається, позначається на духовному стані віруючих цієї церкви. Не хочу узагальнювати, але я бачу, як деякі миряни цієї церкви живуть у відчутті постійного переслідування лише тому, що не хочуть визнати очевидну річ: розколу більше немає. Це дещо нагадує сюжет фільму «Гуд бай, Ленін», коли після падіння Берлінської стіни нещасна жінка продовжувала жити ілюзією, що Німеччина як і раніше розділена, і її близькі всіляко підтримували цю ілюзію.


    — Якщо ви стверджуєте, що саме позиція церкви Московського патріархату з приводу війни на Донбасі сильно сприяла створенню ПЦУ, то як же пояснити збереження УПЦ (МП) настільки міцних позицій в Україні? Можливо, це питання не було таким істотним для віруючих?

    — Швидше, це підтверджує, що в Україні зберігається сильна толерантність до чужої думки, навіть незважаючи на умови гібридної війни проти неї. Українці виходять з принципу «дайте нам жити, як нам хочеться, а самі теж живіть, як хочете», і вони в більшості цілком терпимі до Московського патріархату. Саме тому великого конфлікту між УПЦ (МП) і ПЦУ зараз немає. Бувають окремі конфліктні ситуації, якщо якісь громади переходять з однієї юрисдикції в іншу, але все-таки до того, що люди ходять до церкви Московського патріархату, більшість ставиться досить спокійно.

    — Чи відрізняється ставлення ПЦУ і УПЦ (МП) до Української греко-католицької церкви (УГКЦ)?

    — Греко-католики в цілому зараз налаштовані на взаємодію з усіма релігійними структурами України. Конфлікти часів виходу УГКЦ з підпілля на початку 1990-х і протистояння через приналежність храмів на Західній Україні зараз в цілому забуті. Неформально греко-католики підтримали створення ПЦУ, хоча офіційно мали, зрозуміло, погоджувати свою позицію з думкою Ватикану, який посів у цьому питанні нейтралітету. ПЦУ розташована до співпраці з УГКЦ, хоча, зрозуміло, тут все розуміють, що греко-католики – це католики і вони не збираються відходити від католицької церкви. Що стосується УПЦ (МП), то вони відносяться до греко-католиків вкрай насторожено. Можливо, ця настороженість посилилася після створення ПЦУ. Але це, мені здається, це цпов’язано з посиленням там фундаменталістських настроїв і з тим, що вони зараз самоізолюються і демонструють неприйняття по відношенню майже до всіх релігійних об’єднань в Україні, а тепер вже і до світових православних структур. Але це внутрішня проблема УПЦ (МП).


    — Створення автокефальної церкви, безумовно, було важливим питанням для попереднього президента України Петра Порошенка. Він доклав зусиль для отримання Томосу і, очевидно, підтримував ПЦУ. Що змінилося для нової церкви з приходом до влади Володимира Зеленського, у якого церковне питання, очевидно, не знаходиться в пріоритеті?

    — Минулого президента дійсно звинувачували в бажанні просунути питання автокефалії з чисто сьогохвилинних міркувань. На мій погляд, це не зовсім коректно. Петро Порошенко – віруюча людина. Причому довгі роки він був прихожанином церкви Московського патріархату, навіть іподияконом. На свої гроші він збудував багато церков, в тому числі для Російської православної церкви. Наприклад, відомо, що він був одним із спонсорів будівництва російського православного собору в Мадриді. Він дійсно зробив спробу подолати церковний розкол в Україні, хоча зрозуміло, вирішував при цьому і свої політичні завдання. У будь-якому випадку, до церковної ситуації він був небайдужий. Володимир Зеленський походить з секуляризованої сім’ї. Питаннями релігії він не цікавиться, може бути, навіть частково боїться цих питань. Це, зрозуміло, диктує нову політику держави в церковній сфері. Вона намагається зберігати нейтралітет – і думаю, що на даному етапі це добре і для ПЦУ, і для УПЦ (МП), і для України.

    Яма РПЦ


    — Після надання автокефалії української церкви РПЦ оголосила про розрив євхаристійного спілкування зі Вселенським патріархатом, пізніше про такий розрив оголошувалося і з іншими помісними церквами, що визнали ПЦУ – Олександрійським патріархатом і Елладською церквою. В останньому випадку робилися застереження для ієрархів таких церков, які не погодилися зі своїми предстоятелями, але так чи інакше виходу зі стану сварки зі Вселенським патріархатом і помісними церквами зараз не видно. Яким він буде на вашу думку?

    — Нинішній стан я називаю ямою, в яку загнала себе своїми рішеннями священноначалля російської церкви. Вибратися з неї, одного разу ступивши на шлях розриву відносин і самоізоляції, непросто. Кожен наступний крок багато в чому зумовлений попередніми діями. Не виключаю, що багато в Російської православній церкви вже зрозуміли, що це шлях в нікуди. Але яма продовжує засмоктувати тих хто потрапив у неї. Як зараз вибратися з неї, я, чесно кажучи, не знаю. Тобто, звичайно, такі рішення є – перестати гратися в розкол, визнати, що його немає, і відновити відносини з усіма церквами. Сподіваюся, що коли-небудь це станеться. Чи змінить РПЦ цей шлях в самоізоляцію? Думаю, що змінить. В який бік? Не виключаю, що в гірший. Але це вибір, зроблений священноначаллям РПЦ. Мені не зрозуміло, яким чином вони уявляють собі кінцеву мету обраної політики? Сподіваються, що Вселенський патріархат і помісні церкви скасують своє визнання ПЦУ? Цього вже не буде. Чи розраховують, що ПЦУ якимось чином зникне сама? Цього теж не буде. У прийнятих РПЦ рішеннях не видно стратегії – це лише переслідування сьогохвилинних цілей і спроба зберегти обличчя. Якщо ж говорити зовсім без вагань, то це схоже на гру в театрі одного глядача, і цей глядач – Володимир Путін.


    — Але, можливо, у РПЦ не було іншого виходу, крім як розривати спілкування з Константинопольським патріархатом у відповідь на надання Томосу?

    — Мені здається, у патріарха Кирила було багато можливостей не доводити ситуацію до цієї точки. Я вже згадував лист, направлений Філаретом Архієрейському собору РПЦ. Якби він був прийнятий, як це очікувалося (а саме направлення листа не було несподіванкою, про нього через різних посередників домовлялися представники Київського і Московського патріархатів), можливо, до втручання патріарха Варфоломія не дійшло б в принципі. Іншим шансом був той Всеправославний собор, який в 2016 році скликався на Криті і в якому РПЦ в кінцевому підсумку відмовилася брати участь, переконавши не їхати на Собор й ієрархів кількох інших помісних церков. Одним з пунктів порядку цього собору спочатку було саме питання надання автокефалії. Там пропонувалося затвердити нову процедуру такого надання та зокрема вписати положення про те, що автокефальну церкву можна стверджувати, лише отримавши згоду всіх помісних церков. Принаймні, саме в такому ключі завжди намагалися вирішувати це питання, коли воно обговорювалося представниками православних церков, починаючи з 1960-х років. Однак, саме РПЦ ще до своєї відмови від участі в Соборі наполягла на тому, щоб пункт про автокефалію був взагалі викреслений з порядку. У підсумку збереглася стародавня процедура, за якою Константинопольський патріархат вільний приймати рішення про автокефалію самостійно. Що і зробив Варфоломій. Так що мені здається, у РПЦ було багато можливостей самостійно вирішити ту нездорову ситуацію розколу, яка складалася в Україні. Але всі ці можливості були відкинуті і обраний шлях конфронтації. РПЦ відмовлялася обговорювати з ким би то не було способи вирішення української проблеми.

    — Зараз, проте, складається дивна ситуація, в якій РПЦ заявляє про розрив євхаристійного спілкування з Константинопольским патріархатом та іншими помісними церквами, які визнають ПЦУ, проте Вселенський патріархат і ці помісні церкви цього розриву не визнають і продовжують поминати Московського патріарха в богослужіннях. Наскільки безпрецедентний такий стан речей?

    — Такі односторонні розриви в історії православ’я бували. І між іншим, до тих пір поки розрив і причини до нього не визнають обидві сторони, це, власне, не вважається розколом, подібним, наприклад, до схизми між Православною і Католицькою церквами. Поки це просто фантазії однієї зі сторін.


    — Але чи можна говорити про кризу православного світу у зв’язку з українським питанням?

    — Так, це криза. У первісному значенні цього слова. Нагадаю, що по-грецьки «криза» означає «суд». І я не думаю, що криза викликана українським питанням. Швидше, це питання виявило проблеми, які давно накопичувалися в православному світі і в стосунках між церквами. Тут можна говорити і про відсутність міжцерковної солідарності, і про зосередженості на питаннях канонічних територій – давньої проблеми, що йде корінням ще в римську епоху, і про практику використання питання євхаристії просто для того, щоб шантажувати один одного, тобто вирішувати за допомогою фундаментального таїнства якісь одномоментні проблеми. Питання української автокефалії не спричинили ці проблеми, воно просто підтвердило, що вони існують.

    Розмовляв Станіслав Кувалдін.

    Джерело: Snob.ru

    Найсвіжіше

    Популярне