П’ятниця, 19 Квітня, 2024
Бiльше

    Православний сталінізм: Чому в РПЦ полюбили Сталіна

    «Почекайте, ми ще доживемо до того часу, коли засідання Політбюро починатимуть з співу молитви «Царю Небесний», – одного разу сказав в колі своїх співтрапезників митрополит Нікодім Ротов, в 60-ті і ранні 70-ті – голова Відділу зовнішніх церковних зносин. Цю фразу можна частково вважати пророчою

    Про те, що так буває, я вперше дізнався в кінці 1990-х років, коли вийшов в інтернет, а точніше, в нині забуту соціальну мережу ФІДО і став спілкуватися з православними братами по вірі. Частина з них, нехай невелика, але зате дуже мотивована, називала себе «православними сталіністами». Ні, мова не йшла, як у Проханова, про химерний амальгам, в якій справжній, соковитий сталінізм прикрашався зверху ще й православним хрестиком. Тут був витончений конструкт: період правління Сталіна був для православних свого роду зразком, до якого належало прагнути. Тоді ніхто не міг передбачити, наскільки затребуваною виявиться ця ідеологія. Або це вони якраз її передбачали?

    Чиї будете?

    Спочатку «православні сталіністи» здавалися мені кричущим протиріччям в термінах, чимось на зразок «вегетаріанських м’ясників» або «ченців порноакторів». Але треба визнати, що їх логіка була на свій лад струнка. Російська історія XX століття розумілася ними приблизно так: євреї та більшовики зруйнували велику імперію, але їх, в свою чергу, знищив Сталін і повернув країні імперський блиск, нехай і під іншим прапором. Крім того, він відновив церковні структури і дав їм «охоронну грамоту», яку потім відняв Хрущов. І до того ж при Сталіні затверджувалися традиційні моральні цінності.

    При цьому вони не заперечували, що при Сталіні в таборах згинуло безліч людей, в тому числі і православних, хоча зазвичай говорили, що цифри сильно завищені. Та й ті жертви списувалися на важкі обставини, сувору необхідність, перегини на місцях і т.д. Спроба заговорити про «сльозинку дитини» просто не сприймалася ними всерйоз.

    Однак ніяк не можна сказати, щоб це були люди з минулого: пенсіонери, які застрягли в дитячих спогадах. Ні, це були молоді хлопці з амбіціями, цілком вбудовані в нове капіталістичне життя: хтось став настоятелем підмосковного приходу, хтось – експертом з визначення достовірності мощей святих. І найцікавіше, що вони говорили про себе як про постмодерністів: мовляв, всякі формальні суперечності не долаються, вони просто знімаються за принципом «так я це бачу». Любов до православного богослужіння, наприклад, без найменших проблем може у них поєднуватися з любов’ю до сталінської пропаганди, зрозуміло, за вирахуванням атеїзму.

    Це було не тільки опис історії, а й програма на майбутнє: жорстка авторитарна і самодостатня держава з православною ідеологією замість комуністичної. І треба визнати, що сьогодні ця ідея звучить все виразніше у виступах тих, хто говорить від імені РПЦ. Можна згадати відкриття православно-історичної виставки в Манежі, де в рівній мірі були представлені і репресії, і великі досягнення, причому, як спеціально підкреслив патріарх, одне не скасовує іншого.

    Зрозуміло, можна було почути – принаймні до недавнього часу – й інші оцінки сталінської спадщини, перш за все з вуст митрополита Волоколамського Іларіона, який зазвичай сприймається як головний інтелектуал РПЦ. Але якщо в 2009 році він відкрито і однозначно називав Сталіна «чудовиськом, духовним виродком», то в 2015-му тональність його міркувань помітно змінилася: з одного боку, звичайно, були репресії, з іншого – історичні заслуги «тих, хто з боку нашої держави вів війну, щоб ми перемогли, а не програли».

    І сьогодні вже нікого не дивує, що митрополит Іларіон, який вважався колись найбільш ліберальним в оточенні патріарха, закликає «відмовитися від ліберальних штампів» на користь злиття церкви з державою.

    А для симетрії – думка зразкового консерватора, отця Всєволода Чапліна: «Так, Сталін зміцнював державу, відновлював її зовнішню міць, але не зміг відмовитися від безбожної ідеології та більшовицької соціальної механіки, яка і привела в кінцевому підсумку Союз до загибелі. Сталінський розум і ефективність в питаннях державної політики та управління зовсім не дають підстав вважати його християнином». Тут акценти розставлені трохи інакше, але перед нами приклад того ж «збалансованого» підходу: репресії, а й досягнення. Висновки на майбутнє ясні: репресії не повинні бути масовими, а ідеологія повинна бути не атеїстичною, а православною.

    Риторична причина

    Що ж це, новий мейнстрім, консенсус лібералів і консерваторів? І так і ні. Ні, тому що більшість простих віруючих та єрархів, на мою думку, не надають великого значення всьому цьому православному сталінізму, а багато (як, мабуть, той самий митрополит Іларіон) досить добре бачать його несумісність з основами християнства, хоча з тих чи інших причин вважають за краще не говорити про це вголос.

    А ось що не наважуються говорити – це причина сказати «так, мейнстрім». Дрейф публічної розмови РПЦ в сторону православного сталінізму цілком відчутний в останні роки. І це відбувається не за задумом патріарха або когось іншого, а в силу деяких об’єктивних причин. Як прийнято було говорити за часів Сталіна: особисто громадянин Іванов не брав участі в контрреволюційних діях, але об’єктивно він в силу свого соціального походження є контрреволюціонером.

    Чому це виходить так? Назву три причини: риторичну, історичну і організаційну.

    Риторичну зрозуміти найпростіше: якщо почати говорити про чужі ліберальні цінності та ідеологічне протистояння бездуховному Заходу, потрібно все ж знайти і деяку власну систему поглядів, причому не тільки релігійну, але швидше за політичну і соціальну. Будувати повітряні замки можна до нескінченності, а в реальності у пострадянської людини є досвід тільки однієї неліберальною антизахідної ідеології – радянської. І це з неминучістю означає, що будь-які спроби створити інший ідеологічний конструкт того ж роду призводять лише до відродження класичної радянської моделі з деякими модифікаціями – наприклад, з восьмиконечним хрестом замість серпа і молота і з триколором замість червоного прапора. Сімдесят з гаком років – це все-таки не сорок, як у Східній Європі та країнах Балтії,

    Якби в церкві існували незалежні дискусійні майданчики і повна свобода висловлювань, то, ймовірно, ми б побачили багату палітру думок з самих різних соціальних і політичних питань, і, швидше за все, православний сталінізм займав би на ній досить скромне місце. Але вже в квітні 2012 року патріарх публічно назвав незгодних з ним священиків «зрадниками в рясах», і лейтмотив будь-якої публічної мовної активності з тих пір зводиться до закликів згуртувати ряди і встати на захист.

    А що, власне, захищати? Бога і Церкву як Тіло Христове? Ми самі вдаємося до них у пошуках порятунку. Церковні святині, які піддаються нарузі (в 2012 про них і йшла мова)? Але з недавніх пір це завдання вирішують правоохоронні органи, і досить ефективно. Або церква як земний інститут? Але її знову-таки захищає держава.

    Значить, головною святинею, на захист якої пропонується встати в єдиний стрій, виявляються «традиційні цінності», явно виходять за рамки релігійних догматів і обрядів. Це, якщо завгодно, якийсь звичний уклад, цілеспрямований антімодерн – що в нашому випадку, як уже було сказано, означає повернення до радянського досвіду з косметичними поправками.

    Жага реваншу

    Друга причина історична. Православні сталіністи не втомлюються нагадувати, що саме Сталін в 1943 році не просто припинив гоніння на церкву в СРСР, але фактично відродив її як земну організацію. Сталін дав всі необхідні ресурси, і дав в надлишку, особливо якщо згадати, в якому стані перебувала в тому самому році вся країна. Зрозуміло, що він переслідував свої власні цілі: потрібно порушувати в народі патріотичні почуття, потрібно було налагоджувати відносини з західними союзниками, та й неможливо було б радянським солдатам закривати в звільнених селах і містах церкви, заново відкриті за фашистів.

    В результаті було укладено своєрідний конкордат: церква допомагає державі у вирішенні деяких завдань з виховання населення і зі створення позитивного іміджу для зарубіжних партнерів, а держава гарантує церкві терпимість в певних межах і навіть деякий добробут. Саме в рамках такої системи були виховані єрархи старшого покоління, вони в підлітковому віці застали останню хвилю серйозних гонінь на церкву в СРСР, ініційовану Хрущовим, який обіцяв показати по телевізору останнього попа. Гоніння тривали до самої його відставки в 1964 році. А в наступному році Володя Гундяєв, хлопчик із священицької родини і майбутній патріарх, вступив до Ленінградської духовної семінарії.

    Приниження юності не забуваються ніколи, але справа не тільки в цьому. Вся структура церковного управління після 1943 року, була налаштована на взаємодію з тоталітарною державою, і, звичайно, перебудувати її було складно в силу природного церковного консерватизму. Та й не особливо хотілося перебудовувати. Всі післявоєнні роки ті, хто керував РПЦ, мріяли не стільки про нову модель церковно-державних відносин, скільки про державу, яка нарешті відмовиться від атеїзму і прийме православ’я, як зробив колись імператор Костянтин. Все те ж саме, тільки тепер на нашу користь.

    «Почекайте, ми ще доживемо до того часу, коли засідання Політбюро починатимуть з співу молитви «Царю Небесний» – таку фразу, як повідомляє архімандрит Августін (Нікітін), одного разу сказав в колі своїх співтрапезників митрополит Нікодім (Ротов), в 60-ті та ранні 70-ті – голова Відділу зовнішніх церковних зносин. Майбутній патріарх Кіріл був його учнем, секретарем і потім наступником. Мабуть, можна вважати ці слова пророчими.

    Традиційний авторитарний устрій

    Отже, третя причина – організаційна – випливає з другої. Церковні структури (знову ж таки не будемо їх змішувати з містичною реальністю Тіла Христового!) збудовані всі з тих самих зразків, які сходять чи до сталінських, то чи до феодальних часів. Це дуже жорстка вертикаль влади, скріплена безумовними надцінностями. Непокора священика єпископу зазвичай трактується як зрада даної одного разу присяги, і про трудовий кодекс тут можна забути: роби те, що говорить начальство, або йди. Чи варто дивуватися, що система, вибудувана на жорсткому авторитаризмі з ухилом в тоталітаризм, схиляється до іншої подібної системі незалежно від уподобань окремих особистостей?

    Але тут потрібно зробити одну дуже важливу обмовку: цей стиль цілком постмодерністський. Від справжнього сталінізму не втечеш, він тотальний – а в церковних структурах вертикаль закінчується на рівні рядового духовенства. Так, воно пов’язане зі своїм церковним начальством, але ось парафіяни вже вибирають абсолютно вільно, куди і як часто ходити і що взагалі робити. На рівні парафій жорстка вертикаль змінюється жорсткою ринковою конкуренцією.

    У цьому запорука міцності цієї системи: вона зручна начальству, оскільки залишає в його руках всі важелі управління, і вона зручна більшості, тому що нічого від нього не вимагає. У гіршому становищі опиняються середні, тобто рядові священнослужителі, та й для них багато душників. Вони пов’язані безумовним підпорядкуванням в тому, що стосується внутрішньоцерковного життя, зате ніхто зазвичай не заважає їм займатися, наприклад, творчістю або бізнесом або сімейним життям.

    Православний сталінізм здався мені в кінці дев’яностих постмодерністським інтелектуальним піжонством. Сьогодні все начебто змінилося. Все, крім постмодернізму. Це як і раніше вибудовування власної паралельної реальності.

    Неминучість

    Чи обов’язково православне церковне життя повинне поєднуватися з ностальгією по ідеалізованому сталінізму? Якщо подивитися на досвід православних, в тому числі і росіян, що живуть в Західній Європі і Північній Америці, відповідь стане очевидна: ні. Парафії живуть досить автономно і за іншими принципами, причому безвідносно до того, наскільки дана парафія «консервативна» або «ліберальна» по відношенню до питань внутрішньоцерковного життя: календар, пісна практика, мова богослужіння і т.д. Просто в суспільстві, заснованому на інших принципах, і в державі, якій абсолютно не потрібна ніяка підтримка з боку православних ідеологів і моралізаторів, місця для православного сталінізму не залишається.

    Церква – частина суспільства і хворіє на ті самі хвороби, що й суспільство в цілому. Банально, але правда. Хочеться бачити, як вона веде решту суспільства за собою, і веде до світла і правди, але історія християнства, як, втім, і інших великих навчань, рясніє не тільки сліпучими висотами і катастрофічними провалами, а й рівними, сіренькими періодами з температурою «середньої по приходу». Схоже, такий період ми зараз і переживаємо.

    Андрєй Дєсніцкій, Карнегі-центр

    Найсвіжіше

    Популярне